Не вистачає. Бракує світла, бракує кисню.
Немає натхнення писати рядки,
А може немає сили.
І втома просякла до мозку кісток,
Убивши всяке бажання думати,
А може - то просто злива.
Може просто дощі затира́ють думки,
Щоб легше було нам сприймати
Реальність, похмуру і сиву.
Хтось на зупинці ридає - прощається.
Хтось також ридає навзрид,
Але вже від радості.
Причини у всіх різні - щирі й не дуже.
Кому́сь, банально, глибо́ко байдуже,
Ну а кому́сь вистачає наглості
Не жити сво́їм життям, а втручатись в чуже.
Давати поради, про які не просили;
Бракує приватної власності...
І думаєш щиро, вдивляючись в вікна
Автобуса, що мчить крізь туман:
Чи варто виходити на кінцевій.
Чи саме туди ти приїхав, чи раптом
Маршрут твій придумав Хтось інший,
А ти тут зовсі́м не місцевий.
Й залишитися страшно на одинці з собою
Десь глибо́ко у сво́їй самотній душі.
Проте - показово-взірцевій.
Сказати собі сміливо і чесно правду
Бракує хоробрості всім поголі́вно,
Хоча і буде на сотню статте́й
Бракованих хибних думок та по́мислів.
Інколи чистих, та, в основному, не зо́всім;
Бракує простих геніальних ідей.
Не вистачає відвертості й тої скляної прозорості.
Усе це тримається на тонкій ниточці
Банальних людських речей.
А місцями приходять моменти просвітлення
Й думаєш, впевнено наче: ось же воно,
Це ж очевидно - лежить під ногами!
І хочеш підняти, обтерти від бруду зашореності.
Вкласти в голови людям щоби прозріли,
А потім впираєшся рога́ми
В бар'єри, невидимі для ока людського,
Але відчутні душею і проходиш повз,
Поставивши свічку у храмі...