До ранку далеко.Ще він за бескидами долі.
Несуть напівсни в химерне світання цю ніч.
Та серце ще б'ється синкопами смутку і болю,
Хоч гірко від трунку скуштованих вдень протиріч.
Стає хтось на герць,а хтось відлітає у вирій.
А десь поміж цим - незмінна суєт суєта.
Хай чути крізь сон волання міфічних валькірій,
Цю осінь багряну не змиє майбутня сльота.
Час змінює світ,та він не стирає звитяги.
І ницість людську,що завжди проростає крізь тлум,
Чекатиме суд небесного Аеропагу,
Де вмить оживає усе,що здіймали на глум.
Безсонних сумлінь ще подекуди туляться квіти,
І дивляться в небо, таке обважніле від душ.
Ця осінь вогненна у вічності буде горіти.
Тож,бийся ще,серце,і пам'ять святу не поруш...
