Я закриваю двері
у минуле. І живу…
Самотньо йду по сквері,
мов в небеса пливу.
Світанок пестить душу
в мелодії дощів,
й набіглий біль приглушу,
щоб в смуті день не скнів.
І хай та пізня осінь
краде у тишу мить
та у моїм волоссі
протягне сиву нить,
я просто посміхнуся
промінчику згори,
що все-таки зуміла
дожить тої пори.
Господь дає наснагу
любити і творить,
та множити увагу
усе боготворить.
Що вже одній вільготно
ступати в казки рай.
Біжить час не зворотно,
неначе водограй…
Хоч пройдене ніколи
нам не вернуть назад,
та з деревця, що голе,
зросте весною сад.
Лиш обігрій узимку
коріння молоде,
і у порі ужинку,
плід діточкам зросте.
Їх ними обдаруєш
у спомині тепла,
як в засвіти змандруєш.
Згадають, що була.
А нині, радій сонцю
та молодій в душі,
хай світить у віконцю
твій промінець в вірші.
Та обгорнись в погідний,
природи земний рай.
І прошепчи: Мій рідний,
мене не забувай!
Ти станеш розквітати,
хоч відлік літ летить,
як будеш відчувати,
що тужить він, й не спить.
Важливо всім, без віку,
щоб хтось на нас чекав…
І до дощу та вітру
самотньо ревнував.
