Пливуть думки у веремії часу,
як за водою пущені човни.
Ілюзії античного Парнасу
перетікають у Морфея сни.
Причалюють і падають безладно
на дно осінніх довгих вечорів.
А вибратись уже буває складно –
бракує ранкам теплих кольорів.
І тоне день у мряці листопада,
дощами плаче прямо на ріллю.
Запалить вечір Місяця лампаду
і скрипку налаштує скрипалю.
Та віоліна додає зажури,
підтримує її сумливо альт.
Мелодія звучить крізь часу мури
і зорями стікає на… асфальт.
Нещадний часе, монстре неупинний,
куди несеш ілюзії мої?
Десь їх чекає вже причал нетлінний
і мовчазні сновиди-солов’ї…
Та я прямую на зарінок долі,
аби не чути ту невтішну гру.
І лиш борвій у ковиловім полі
весняних мрій зриває машкару…
26.11.2023, СВ-СБ,Б
