Загули трембіти на всю полонину!
Десь дитя родилось чи весілля грають
Ген, біля колиби ватра догорає
Вівчарі маржину, скликують до зграї
Плаче, трембітає про лиху годину
Смерекова віха, мундштук з яворини
Через брід поволі, йдуть воли в упряжці
Хтось спочив навіки, по роботі тяжкій.
Чи біда чи радість, все складалось в пісню
В їх житті нелегкім, в їх житті первіснім.
Скільки тих історій, бережуть Карпати
Тирчилеві луки, гори, верховини
Та одну легенду, маю розказати
Про любов велику, явора й калини.
Хлопець був статурний - явір буйновітий
Височів над схилом, велетом- атлантом
І вродливий з виду, очі мов шунгіти
На брунатні плечі, наче амарантом
Пасмами спадали - золоті суцвіття
Небеса просторив, чистим елегантом.
На той чар, злітались птахи синьоокі
Щебетали дружно, про кохання вірне
А відказ почувши, геть собі летіли.
Од тієї вроди, забували спокій,
Мавки чорноброві, купчились юрбою
Обвивали стовбур, заглядали в очі
Та байдужий хлопець, до забав дівочих
Зберігав свій "посаг",тільки для одної.
Обпоїла серце дівчинка-калина
Влилася в єство, мов вино духмяне
Споглядав на неї, з темної вершини
Наче охмелілий, сивим дурноп'яном.
А вона стидливо, вкриється румянцем
Заховає "личко", за окрай ворини
На осінній мляві , посеред долини
Як зоря палала, вогняним багрянцем.
Полетів би птахом, тільки крил немає
Перейшов би плаєм, не пуска коріння
Рятувалось серце, від земних реалій
Мріями-казками, мліло в сновидіннях:
"Ось біжить до нього, наче вся в осонні
Падає в обійми! Очі ті бездонні...
Як без них я дихав?! Господи, невже?!
Ноги- вже не стовбур, руки- вже не гілля!
Он зібрались гості, гратимем весілля
То вони вже двоє, їй у негліже
Коси розцілує...Вже йому дружина
Як вона прекрасна! Як вона невинна!
Таїнство священне, у хмільному вальсі,
Переплелись руки, переплелись пальці...
Як його чекав, у нужді нестримній.
Так спішить до річки, дика олениця,
Щоб напитись вдосталь, свіжої води
Снилось море синє, що зелом іскриться
Ніжно напуває, спраглі береги..."
А відкриє очі... пусто навкруги.
Та й заплаче гірко: "Де ти моя зірко?
Ніч тебе сховала, де тебе знайти?
Очі всі прогледів, вийди хоч до хвіртки".
Чорні його очі- ворони пророчі,
Ковзали над схилом, у густій імлі
Відшукати милу, під покровом ночі
Й знову цілувати поглядом її...
"Знала б моя мила, як давно кохаю
Що живу тобою і цей грішний світ
Став для мене пеклом! Сльози не втираю!
Од тієї миті, що тебе зустрів.
Знала б моя доле, як про тебе мрію
З пагорба спуститись, до твоїх воріт
Та у землю міцно, проросло коріння
Тут мені судилось, доживати вік".
Та не чула того, бо між ними відстань
Ріки повноводні, шум густих долин
Люди, пересуди, птахи перелітні
Всемогильний стогін, ворохом провин.
А найзліший ворог, був для нього вітер
Схопить в оберемок, всі оті зізнання
Занесе за хмари, десь поза орбіту
Ну а сам до неї, битися у вікна
Ласки вимагати, блудник безморальний!
Солов'єм зайшовшись, про своє кохання.
А вона схилившись, до старого тину
Долю виглядала, заплітала в сни
Мрії заповітні, мрії свої дивні
Як у парі танчить, з явором струнким.
Навесні убралась, в білосніжну сукню
Коси заквітчала, скликала птахів
"Чи мене кохає, розкажи голубко
Чи до мене прийде? Чи зашле сватів?
Чи в обіймах іншу пестить і голубить?
Ти літаєш всюди, серденько розрадь
Все мені повідай, що говорять люди
Бачиш людські душі, вмієш віщувать".
"Не журись дівчино, будеш ти щаслива
Не кажи подрузі, чим душа болить
Бережи надію, бо без неї згинеш
Научись прощати, тоді й Бог простить.
Не пускай чужинця до своєї хати
Научись мовчати, будеш серцем мудра
Не заплутуй долю, ворожбою в свята
Не згуби віночка, не згуби до шлюбу".
Те сказала птаха і здійнялась вгору
Полетіла в поле, сіла на преплуг
В серденьку пташинім, причаїлось горе
Закотилось сонце, за вечірній пруг.
Їй на мить здалося, захід той, останній
У серцях великих, запеклось кохання
Не її кохання, свідком випадковим,
Чистої Любові, сторожем пернатим.
Як тепер сердешній, як її сказати
Мрію не згубити, необачним словом
Пристрасть обуздати- дикого коня
Німота гріховна чи Свята брехня?
Що не прийде він, не прийде довіку
Всі свати його, розбрелись по світу.
Бо вона все знала, знала достеменно
Як грозою бавив, той осінній вечір
При свічах ласкавих, на м'яких пеленах
Як дівчата милим, оголяли плечі
На вітрах кохання, в яросних погонях
На спітнілих конях, рвалися стремена.
Із дерев кудлатих, осипались крони
А з голів вельможих падали корони
Щастям упивались...сотні!...Міліони!
Тільки двох спіткала, участь нещаслива
Сльози їх пекучі, приховала злива.
Знала прозорлива, ох моя голубко!
Як солодка мрія, обернеться в муку
А та мука буде, гірше домовини
Плакала пташина - сльози горошини:
"Чи ти бачив Боже їх гірку розпуку?
Сам пізнав Ти якось, муку ту тілесну
Дай же їм обом у тілах воскреснуть!
Знав би що так буде, не створив би Єву
Бо вона той біль, всім жінкам принесла.
А любов та чиста, та любов взаємна
Як вона взаємна! Як вона невільна!
Як то їй... не знати? А йому вже стільки?...
Що вовік не стануть, на рушник весільний?!
У одній Вкраїні, та по різні боки
Яке слово втішить, серце одиноке?
А вона гойдала мрію волошкову
Щастя виглядала, вірна була слову
Пам'ятала мудрість, сизої голубки
Вбралась наречена і на рік наступний.
Аж здійнявся вітер і зірвав віночок,
Роздягав поволі та додолу гнув
"Як по добрій волі ти мене не хочеш
Я тебе уперта, силою візьму!"
Забавлявся нею, та три ночі поспіль
А награвшись вволю, кинув на землі
Надломилось гілля, стала вона сохнуть
Та й зів'яла зовсім, рано навесні.
Зрізали калину - згинула дівчина
Не пізнавши ласки, те як він кохав
Чорними сльозами, заридав "хлопчина"
У двобої з вітром, крону роздирав!
І у решт безсилий, падав у безпам'ять
Ворони над ними, злякало кружляли
Як то бачив збоку, він себе із хмари.
Зав'язав коріння, щоб не пить водиці
От воно спасіння! Люту громовицю!
Кликав у риданнях, він благав щосили!
Щоб зболіле "тіло", все до тла спалила,
Щоб життя не дала, ні одна стеблина.
Тільки небо знало, чим земля живила,
Пожовтілий пагін, висушені жили...
Знало та мовчало,
Чи забуті Богом
Всі земні дороги?
Чи стражденних мало?
Не дощем, не громом,
Сонцем показало, небо свою милість,
Над забутим древом, спекою розлилось.
Випалило душу вщент і без останку.
На обхід лісничий, вийшов на світанку
Деревину зрізав, взимку для розпалки.
Та одного разу... свідчили місцеві
В Передвір'ї Пасхи, то якраз було
Як явились раптом, на вершині скелі
У одежах білих, чоловік та жінка
Ненадовго зовсім, на хвилин десь кілька
І так само щезли... тільки лиш барвінком
Повесні те місце, рясно зацвіло.
14.03.2024
Барвінок - символ радісної життєвої сили, вічності усталеного буття, провісника весни та емблема викривальних сил; невмирущої пам'яті про покійних; незайманості, цнотливості.
Танчити-танцювати
ID:
1008146
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 11.03.2024 14:08:16
© дата внесення змiн: 24.03.2024 15:01:10
автор: Даяла Симон
Вкажіть причину вашої скарги
|
