(Віктору Єроменку, загиблому герою)
Вони відступали, бо сили нерівні,
і чулися ворога вигуки гнівні –
Здавайтеся укри, з кільця вам не вийти,
а то у полоні примусимо вити!
Оточують гади, не варто мудрити.
Кому доведеться відхід їх прикрити?
Лишитися тут, по цю сторону дроту,
аби врятувати хоч залишки роти…
І він не вагався та довго не думав,
на юнім обличчі ні страху, ні суму,
завітну здійснить не судилося мрію –
Спасайтеся, хлопці! Біжіть – я прикрию!.
Не варто самому, тут люди зі стажем,
бо що ми тоді твоїй матінці скажем?
І він усміхнувся – Не хлібом єдиним,
я син інтернату, а мама – Вкраїна…
Таки залишився і довго тримався,
набої скінчились – ножем захищався!
Та сили нерівні, дві кулі у тілі
і снайпер тримає уже у прицілі…
Застигла матуся чиясь на порозі,
схилилися віти над ним при дорозі,
і небо дощем пролилося над сином –
то плакала ненька його, Україна!.
09.03.2024, СВ
