Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»
(переклад з російської)
Зазвичай заздрив я завжди
всім тим,
хто пише вкрай безглуздо
і чиї вірші - наче пустка,
мов млою вистлані рядки.
Я буквоїдів поважав,
очі з захопленням таращив,
а сам лякливо оминав
абракадабр
та тарабарщин.
Я ліз із шкіри геть
у боротьбі
з здоровим глуздом, наче зодчий,
але шаленості в собі
з таємним пострахом не зочив.
Мені так соромно було.
Тож мав зусилля
в собі шаленство віднайти …
Єдине,
що пізнав тоді -
життя по суті -
божевільня.
То як покара – себе думками мучив -
де ж, в чому я недоборщив
та нічого не відчебучив
такого,
мовби: «дир… бул… щир…»?
Агов, незрозумілії поети!
Єдині в світі ви предмети
цнотливих заздрощів моїх …
Я -
з хробаків найзрозумілих.
Нічий кантарок вас не стрима,
ніхто вас в розум не зашорив,
чиєсь там:
«Нічого не втямив …» -
солодше меду та вина.
Творці блаженних нісенітниць,
поверху плинучих хвилин
живіть,
наповнюючись вірой,
що зрозуміють вас колись.
Щасливці!
Лячно, все ж таки,
всім зрозумілим бути, проте хибно!
Усе життя писати зовсім зрозуміло,
а відійти незрозумілим назавжди.
