Не стане коритися житнє каміння...
Вона засинала під витоки тіл серенади,
Билося серце ніким не почутих алей.
Замазані вишнею ви́сіли кетяги вати
В далекому небі, обрамленні сірих ідей.
Вона пробачала, коли забувала розлуку,
Вона виринала, коли не писала рядки.
Цілісні мури походили радше на муку -
Згущалися вії, немов на роїння води.
Вона пролітала, мов ластівка, шовком надії,
Аби перетишити всі застарілі міста,
Якими скидалися тучні й незмінні події,
Якими журилася вся прибережна весна.
Вона не любила так міцно, аби до потуги.
Вона не тримала так легко, немов до пера.
Квітами затишку дихали зморені луги,
Пасмами ночі спадала найважча гора...
10.06.2024
Гарний вірш! Майстерно.Образно 
