Сестри ми – я і осінь, в нас спільні гени,
І до зими в обох нас – спільні ходи.
Але в очах у осені голі клени,
А у моїх – розквітлі луги й сади.
Осінь малює жовтим, багряним, бурим.
Я ж беру фарби райдужних кольорів.
Сонце ношу у серці, жену ним бурі,
Сіре та чорне змітаю з дороги в рів.
Не до вподоби сестрі це – дощі пускає,
Вітром лякає, неначе скаженим псом,
Квітам сухе пелюстя у коси пхає.
Докір пошлю їй – лягає на дно, як сом.
«Сіяти не спіши холодні мотиви,
Сонце звільни, - кричу їй, - від ланцюгів.
Хай воно злиже з чорних хмаринок зливи.
Стимул дасть птаху з дзьоба пускати спів».
Мовить: «Не мни мені скаргами, сестро, кості.
Радості прагнеш? Що ж, до неї кермуй.
Стрінеш, до свого серця поклич у гості,
Гарно приймай і світу її даруй".
