У скромний вірш таку романтику не впишеш,
Що там пів сотні нам відтінків сірих тих,
Одне прохання лиш було, щоб трохи тихше
Стогнала ти коли робила видих й вдих…
Довірюсь осені, бо не повірив літу
В промінні чийому я душу загубив,
Довірюсь аркушу зім’ятому, в клітину,
І сотні пристрасних на ньому грішних слів.
В них правда зустрічей…І трохи тих фантазій,
Які я плутаю з реальністю у сні,
Де сипле білий цвіт уквітчаних акацій,
До ледь оголених засмаглих твоїх ніг.
Мовчало серце з червня, губи оніміли,
Чекав, як лист в саду, коли зірвуся вниз,
Аби в рядках коротких, почерком несмілим,
Сюжет повідати із літніх антреприз.
Пишу маленьким шрифтом про велику пристрасть,
Та вкотре згадуючи вигини круті,
Втрачаю ритм і сенс, бо спогади-намиста
Малюють в пам’яті розхристані ті дні.
Пишу відкрито про любов…І червонію,
Цей реалізм у згадках ніби все тепер,
Знов відчуваю поцілунки ніжні в шию,
Як відчував тоді я кожен дотик й нерв.
Як ллється з неба дощ, так з пам’яті ті згадки
Росою ніжною окутують знов плоть…
Хоч так далеко тобі звісно до весталки,
Але в мені ти все ж підтримуєш вогонь.
