* * *
В підворіття збігає, сірий сніг як знамення.
На словах обпеклася, аж душа зомліває.
Ти читаєш щоденно: і про себе, й про мене,
промовляєш:
– В коханих невезінь не буває.
Непомітно світанок сплив за сизим туманом,
перший промінь легенько зачепив узголів'я.
В передзимній годині, спокій нам ще незнаний.
Я ще тільки гадаю, що таке марнослів’я.
На сьогодні немає ліків серце втішати.
Ти ще відповідь пишеш, втім я втратила друга.
Дорікне тихо совість:
– Добре, що хоч жива ти!..
Тільки складно збагнути: помста це, чи заслуга.
