Байка
Десь далеко, за горами,
За Карпатськими лісами,
Де вода в долини йде,
Є село. Його знайде
Кожен, хто того захоче,
Коли річку перескаче,
Чи збудує там місток.
Ну поки, плиг та скок,
По камінням, підсковзнувся,
В зимну воду окунувся,
І дорогу вже забув,
Коли в річці тій побув.
Після – кожному закаже,
Що дороги нема майже,
І нема чого іти,
Щоб село оте знайти.
Чи велика дуже справа,
Чи смачна в селі тім страва.
Добиратись щоб туди..
Так, сховались від біди,
Невеличкі гарні хатки,
І гуляють там дівчатка,
Всі красуні як одна.
І там озеро – до дна
Ще ніхто не зміг достати.
Де таких відважних взяти,
Щоби плигнути туди!
Недалеко й до біди!
Потонуть ніхто не хоче,
Так і не знайдуть охочих!
Ну і байдуже. Живуть,
І їдять вони, і п’ють
Все що Бог пришле із неба,
Працювати тільки треба,
Щоб попало все на стіл.
Ну, а впало що на піл,
То все песику досталось…
В тім селі таке є сталось…
Я вам далі розповім,
Тільки вам однім, не всім.
*
В тім селі жило два брата,
Невеличка, стара хата
На окраїні села.
Колись гарною була,
А тепер - старенька тільки.
Праці вже вложили стільки
В хату ту – а все стара.
«Надоїло! Все! Пора,
Хату нову будувати!»
- мовить брат один до брата.
І рішили до весни,
Поглядіти свої сни.
Приглянеться гарна хата,
Знать, пора вже будувати,
Поки що і та стоїть,
Не жонатим, чом не жить!
Урожай увесь зібрали,
У комори поскладали.
Все, лежи хоч на печі!
Тільки скучно.
І вночі
Пішли рибу половити.
Потім спати будеш ситий,
Як карасиків поїш,
Кваску набереш у ківш,
Як зап’єш усю ту страву,
І життя іде на славу…
(вже слина у нас біжить).
Так вони зібрались вмить,
(як всі спати полягали,
Чи бояться щоб не знали).
І на озеро пішли,
Човник там собі знайшли,
Взяли весла і поплили.
Добре, хлопці мають сили.
Можуть озеро проплить.
Тільки їм кидати сіть,
Як тут … миска вилітає!
Здоровенна, вся палає,
І суха, хоч із води.
«Ой! Тікаймо від біди!!!»
І до берега, скоріше,
По воді побігли, пішки
Як по полю восени.
Човен кинули вони.
Крикнути – немає сили,
Ніби вовки налетіли!
Так тікали від біди,
І до берега, туди,
Там, де хата їх стояла!
Тільки й цього було мало.
Миска вже була і тут.
А із миски, ніби спрут,
Наче ноги виповзають.
Ліхтарі навкруг мигають,
І в повітрі щось тріщить!
Так, страшна була та мить!
«Бач, приснилось яке лихо»
- мовить брат до брата тихо -
«Ущипни мене мерщій!
Ой, болить! Тікай в кущі,
Бо не сон!» «Рятуйся брате,
Миска проковтнула хату,
І на ній уже сидить!!!»
І якраз в ту саму мить,
Миска двері відчиняє
(ніби руки сама має),
Як ялинка, вся горить,
«Може кинутись тушить!»
А із миски, як із хати,
Вийшли діти, ніби брати,
А худющі, і малі.
(Їсти не дають в селі,
Що сюди аж прилетіли)
З голоду на хату сіли,
На комору, і на хлів!
Хто дітей одних пустив?
Чи іти їх рятувати?
Прочухан за хату дати?
Чи, можливо помогти?
Ноги не хотять іти.
Хлопці стали мов німі
(А злякай тебе в пітьмі,
Чи балакати ти зможеш,
З переляку в штани вложиш
Все, що ти за дня поїв)
Старший як стояв, так сів!
Ті малі, що з миски вийшли,
Не такі як ми, ми вищі,
Ще й худющі, ці малі.
Очі з голову, не злі.
Рот і ніс, як ніби вкрали,
Вуса, бороду – не мали,
Голова – що макогін,
Зрозумій, вона чи він.
Рот вони не відкривають,
Мову нашу добре знають.
Кажуть, що біда в них сталась,
В їхній мисці щось зламалось,
Просять їх зайти туди,
Щоб не трапилось біди.
Хай за хату – вибачають,
Зла на них хай не тримають,
Буде нова.
«Що це брате?
Не підемо в миску-хату,
Най їй грець. Я не піду,
Попадемо ми в біду!» -
Каже старший брат до брата -
Підемо тоді, як хата,
Буде краща, ніж до вас,
Відбудуйте в цей же час!»
Тут малі завбачались,
На святій землі поклялись:
«Буде хата - що дворець!»
«А, най його візьме грець!
Йдемо, брат до тої миски» -
Старший мовить, а не писком,
(цебто ротом, як вони) –
Ти молодший, загляни!»
А в тій мисці, то не в хаті,
Не в дворці, і не в багатій,
Якась зліва кочерга.
А ось вікна - не бува,
Таких вікон в наших хатах,
Мабуть в дорогих палатах
Проживають ці малі,
І в багатому селі.
«Ну, і чим допомагати?
Що тут вам ремонтувати,
Топірець де, долото.
Наші не знайде ніхто,
На них сіла ваша миска,
Вам везе, ми були близько!»
Чим вони допомагали,
Невідомо, бо не знали,
Що то було отаке.
А на вигляд – як бридке.
Ще - трубу вони рівняли
Як у комина. Казали,
Що та миска не проста,
Має що вона хвоста,
Має дірку в середині,
А малі на світлі – сині.
Від ремонту ці малі,
Дякували, що живі
Залишилися на світі.
Щось ввімкнули – стало світло
Навкруг миски, наче днем.
Далі мову поведем.
Як там було, і що сталось,
Як вони там домовлялись,
Невідомо. Розповім,
Те що трапилось потім.
«Ой! Біда! Село пропало!
Подивись, у яму впало!
Ой рятуйте, від біди!
Завертайте нас туди,
І залиште там де взяли!»
В цей час миску закачало,
Стала миска падать в низ,
І у озеро – бульбись!
Хлопцям, дух перехватило –
«Все пропало, нас втопило!
Прощавай мій милий брат,
Все сьогодні нам не в лад!
Карасів ми так хотіли,
Ось нас в озері втопили!
Так, пішли не в той ми час,
Ось і наказали нас!»
А малі сидять, міркують,
Кочергою все керують,
То туди, а то сюди,
Нібито нема біди.
«Що ви робите, спливайте,
Чи не люди? Совість майте!
Не казали що на дно,
Підемо з вами заодно!
Передумали ми з братом!
Мало, лишились без хати!
Де тут двері, де вікно,
Втікнем з миски все одно!»
Чи малі їм щось зробили,
Брати очі відчинили-
Вже не в мисці, а вже там.
А де там – не знаю сам.
Моє діло розповісти.
А казали, було місто,
Сріблом, золотом горить.
Федір (старший) в тую мить,
Як штовхне під ребра брата:
«Глянь, Миколо! Що за хата!
Ні стола і ні лавок,
Чи у них нема дівок,
Щоби вишити щось гарне!
Що пустують стіни марно?
Чи то стіни, чи вікно.
Крізь них видно все одно!
Як то жити в них без лавки,
Тихо як! Ніхто не гавка
На дворі, як злий наш пес.
І не видно тут небес!
Зрозумій, де в них тут сонце?
А стіна – вона й віконце,
Но скрізь неї не пройдеш» -
Штовхнув другу – «І тут теж!
Глянь, а стріхи в їхніх хатах,
От чудні, витіюваті,
Не з соломи, як у нас!
Чи прийде до нас той час,
Буде в нас дворець, не хата,
Заживемо ми багато…
Ех! Знайшовся б олівець!
Жаль, я брате, не мистець,
Отаке намалювати.
Щоби потім збудувати
Таке в нашому селі,
Бач, будують як малі!»
Щось у горлі пересохло -
«Тут буває колись мокро!»
Сонце жарить, аж смалить,
Посередині висить.
«Пити щось знайдеться часом?»
Тут в повітрі кварта з квасом –
«Ну а брату?» Ще одна,
Ніби влетіла з вікна.
«А поїсти?» Тихо стало.
«Дайте хоч шматочок сала,
Що той квас, одна вода!
Потім нападе біда!
І давай це все до столу!
А чи маєш ти комору,
Де сметана, хліб лежить?
Все давай мерщій, в цю мить!»
А Микола, з переляку: -
«Буде, Федір, дуля з маком!»
Обернувся – лавка, стіл,
І за стіл вже Федір сів.
На столі – все як казали,
Сала шмат, цибулі дали,
Є сметана, і є хліб,
І усе для двох осіб.
«А вареничків можливо?»
Ба, бува ж таке ще диво,
Вже в макітрі на столі.
«От дають оці малі!
А що, брате, погуляймо,
Харч сьогодні добрий маймо,
Як появляться малі,
Гляньмо, що у них в селі!»
Довго їли вони, пили,
Потім – трохи відпочили,
Далі їли карасі
У сметані. Поки всі
Страви не від куштували,
Із за столу не вставали.
Чи година, а чи друга,
Сонце не біжить по кругу,
По середині висить.
«Як вони так можуть жить?
В них нема ні дня, ні ночі.
Ніч – коли закриєш очі.
А відкриєш – знову день!»
«Ну, дурний ти брат, як пень!» –
Каже Федір до Миколи –
«Якби ти ходив до школи,
То до петрав. Кажи – ніч!»
Стало темно. «Лізь на піч!»
«А де піч?»
«Ти дурень, брате,
Кажи піч, і будеш мати!»
«Ось так чудо! Нам би так,
Жаль, поганий я рибак,
Щоб піймати з казки щуку.
Взяти її так у руку,
А вона: «Ти відпусти,
Дам тобі я три хвости,
Що захочеш - будеш мати,
Тільки хвостом помахати…»
«Бач, наслухався казок!»
«Слухай, а оцей візок,
Їхня миска, не від щуки?
Ой, щось зачесались руки.
Де поділись ці малі!
Мабуть в нашому селі
Вже переляк, нас шукають,
І того ніяк не знають,
Що ми в озері, на дні,
Чи в раю? Чому одні?»
«Як в раю?» - вскочив Микола –
«Хоч я не ходив до школи,
Добре знаю, що живий,
І тіпун тобі такий!»
Ой, чи довго придирались,
Як тут стіни захитались,
І скрізь них пройшли малі
(ніби стіни не цілі).
«Ви нас що, в полон забрали!
Хату рідну зруйнували,
І марнуєте тут нас!
Нас додому, в це же час!
Бач, харчами пригощають,
І за стінами тримають.
Де обіцяний дворець,
Чи тому прийде кінець?» -
В серцях Федір промовляє.
Каже так, бо ще не знає,
Що вони в гостях у них.
Буде дар їм від малих,
Будуть в царстві їх гуляти,
І такого повидати,
Не вдавалося ще їм…
Про те далі розповім.
*
Ой чи довго, а чи мало,
Брати часу там не мали.
А прийшла і їм пора,
Йти до їхнього двора.
Бо малі прийшли до хати,
Щоб з собою їх забрати,
Показати їм село,
(чи то місто в них було?).
Хто те зна. Пішли крізь стіни,
Повернулись – знову цілі.
Федір боком їх штовхає,
«Ба, такого не буває,
Вже гвіздок і не заб’єш.
а як треба – то пройдеш!»
Їхнє місто – просто жах,
Миски в хатах їхніх – дах.
Треба – миска полетіла,
Стіни в хаті залишила,
Потім сіла, як в гніздо,
(не займе її ніхто!).
Як ото ряба сідає,
Коли квокать випадає.
В хатах комина нема.
А чим палять, хто їх зна?
Холодно в них не буває,
Шапок теплих в них немає,
В них однаково весь рік.
Жити в них би я не зміг.
Вулиці в селі пусті,
Під ногами – золоті,
Як і стріхи в їхніх хатах.
Чомусь стало страшнувато.
Що не бачиш – золоте!
І, якесь воно не те.
Ще й повітря не хватає,
Деревця ніде не має.
Ніби – в золоті сидиш,
Йдеш по вулиці – як спиш.
Тихо, пташки не співають,
(бо дерев для них не мають).
Тільки стовбури стоять,
На них золотом горять,
Кришталеві камінці,
Як то товсті олівці,
Промінь в небо випускають,
Ніби сонце підпирають
Щоб не впало. Те висить,
Ярко світить, не горить.
Дітлахи не загоряють,
(а вони дітей хоч мають?).
Все у них, як не в людей,
Світ якийсь не добрий цей.
Все як ніби не живе,
Тільки в небі, як пливе,
То одна, то друга миска.
На дах сяде, тихо пискне.
Стає хата золота.
Щось у них там неспроста,
Що притулиться до хати,
Золотим все будеш мати.
А людей у них немає.
Кожен своє діло знає.
Кажуть – всі у них малі,
І живуть вони одні.
Кожен має свою хату,
(можна горщик так назвати).
Сів в тарілку, полетів.
Я б в тарілку ту не сів.
Як тарілка та літає,
Голови і крил немає,
Не махає, не кричить.
Як потрібно – то висить.
Як на річці поплавок.
Якби взяти наш візок,
І до неба так підняти,
Ще відвагу треба мати,
Щоб летіти по селі,
Як то в тарілках малі.
Федір міркував, дивився,
Чуть, бува, не заблудився,
Між горшками в тім селі.
Добре бачили малі.
Як вони там що знаходять,
Коли пішки там не ходять?
Так і йшли, а в небі миска,
Чи тарілка тихо пискне,
І між ними пролетить,
То – повисне в одну мить.
Золото - то добра справа,
Коли його зовсім мало.
В них - аж голова болить.
Нам в лісочок, хоч на мить,
Чи на озеро, скупатись,
Чим з малими тими знатись.
«А чи мучитесь давно?
То в вас небо, а чи дно?
Як би дно, то темно б було,
Як на небі – ми б почули,
Що на небі є земля.
Як в землі – то в пеклі я!
І ви ніби не з рогами,
Не знущаєтесь над нами,
І не варите в котлах,
Ті, останні на дахах,
І смоли у них немає» -
До Миколи промовляє -
«Що Миколо буде нам,
Як покажуть нас панам?
Мабуть то є в пеклі суд?
І за шкіру солі пуд,
На пательні нас смалити,
За гріхи в смолі варити,
Поки вийдуть з нас гріхи?
В носі щось пече – Апчхи!!!»
Тут луна як покотилась,
Щось на небі засвітилось,
Затріщали тарілки,
Другі сіли на дахи,
Ті що по небі гуляли.
Ніби листя попадали!
Федір наш іще – «Апчхи!!!,
Розлітались тарілки!
Від пиляки в носі крутить!»
Ще «Апчхи!». І крок не ступить,
До них кинулись малі,
Їх багато, не одні.
Всі з горшків повибігали,
(так хати ми їх назвали).
Руки в гору, верещать,
Миски на дахах пищать,
Сонце блимає в горі,
Вітер зірвався в дворі,
(Ще миски їх поздуває).
«Що в вас клопоту не має,
Живете тут як в раю,
Я вам клопіт завдаю?
В мить везіть до мої хати,
А то знали руйнувати.
Тут вмолилися малі –
«Ми хотіли в оці дні,
Дати гарно відпочити,
Усім добрим угостити,
Показати вам свій світ,
Де живемо сотні літ,
Як з землі ми повтікали,
Коли клопіт з нею мали.
Там то вітер, дощ іде,
То із неба щось впаде.
Після того - темно стане.
Що зелене – то зів’яне.
Потім зимно, сніг іде.
І таке завжди буде,
Поки ще земля існує.
А в середині - не дує,
Тепло, сухо цілий рік!»
«Від такого я би втік» -
Так Микола промовляє –
«На землі таке буває,
І зима і літо там,
То не зрозуміти вам».
А чи довго припинались,
Слава богу вгамувались.
Розійшлись по тарілках,
Ті затихли на дахах,
Затріщали, полетіли.
Хлопці на лавках присіли,
Чи втомились поки йшли.
Головний їх дім знайшли.
Малі нумо їх вмовляти,
Просять далі не чихати,
Бо в них дуже тихо там,
Те не зрозуміти нам.
Коли в них кому чихнеться,
На Землі земля трясеться.
«Ми не знали, годі вам,
Не могли казати нам,
Щоб в халепу не попали,
Вибачайте, ми не знали!
Добре в вас. А нам пора» -
Каже Федір – «До двора,
Будьмо з братом повертатись,
Добре було з вами знатись.
Світ ваш хоч і золотий,
А наш кращий. Він такий,
Він зелений, сонце сяє,
Птах на дереві співає,
Радуга після грози.
Серцю мило, до сльози.
Хліб нам з неба не впадає,
Кожен своє діло знає.
Не літаймо в тарілках,
Живуть бузьки на дахах.
Треба в поті працювати,
На столі таке щоб мати,
Як то було все у вас!
Нас в дорогу, в добрий час!»
«Як до дому, буде так!
Де наш головний мастак,
Що на мисці доставляє,
Край землі він добре знає!» -
Каже головний із них –
«Вам доставити двоїх,
Там де взяли, прямо в хату,
Хату їх - ремонтувати,
Дати нового човна,
І дістати, як би з дна,
Горщик золота. Хай знають,
І про нас не забувають!
Що розкажуть у селі,
Хіба тільки дітворі,
Бо дорослі не повірять.
Дно у озері помірять
Не вдалось до цього їм.
Попрощаємось на цім!»
Далі було що – не знаю.
А брати дві хати мають
Що дворці – так мовив дід.
А від миски тої слід,
До сих пір не залишився.
Човен в озері втопився.
До сих пір бува, в ночі,
Щось у озері пищить,
Бува, кажуть вилітає,
Чорт хвостатий. І очами,
По селі як шарудить,
Потім бульк, в воді горить.
С тих пір рибу не лапають,
Дітей близько не пускають,
Щоби чорт їх не хапав.
Чи дід правду розказав?
Була, парочка охочих,
Пониряли, що є мочі,
Та нічого не знайшли.
І чого тоді прийшли?
ID:
122297
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 20.03.2009 13:59:56
© дата внесення змiн: 20.03.2009 13:59:56
автор: Вадим Школяр
Вкажіть причину вашої скарги
|
