Ніч настає. Поволі, мов без охоти. Тіні розповзаються немережаним павутинням по стелі, долівці, стінам, огортають життєдайним сутінком ледь тремтячі (мов пелюстка дивоцвіту в чеканні весни) дівочі плечі. Панна ледь чутно, хитко всміхається, торкаючись кінчиками пальчиків своїх плечей, а може, долонею – Тіні, хто зна? Торкається ніжно, терпко, мов пестить, голубить клавіші: білі і чорні, звучні, як життя.
Тіні дарують тепло з інтонацією сонця та весняного співу – і байдуже, що осінь надворі, немає значення, що небо крапле дощем, а пам'ять – спогадами. Вони теплі – ці, записані на сувої вічності бузковим чорнилом спогади: літні, зимові, різнобарвні, мов розкидане панною Осінь листя. Дівчина заплющує очі, поволі, не вдивляючись у ніч, що настає. Їй тепло та млосно – бо знову здається, що Тіні живі, що то не морок, а руки його торкаються тіла, що не сива мла, а очі його пильно вдивляються в душу, беззастережно та тепло, що то не її, а його серце рахує щасливі хвилини «удвох». Панна дихає: уривчасто-тихо, мов квітка, стривожена дощем. Очі її заплющено, морок торкається вуст поцілунком. Вона шепоче щось, щоки її полум'яніють, тіло ледь чутно тремтить. В тишу кімнати, що єднається з життям самим лише її диханням, тонко, легко, навіть лірично вплітається щось чуже, чого не було, доки Тіні не лишили поцілунку на блідому, спраглому кохання обличчі.
Поволі розплющує очі. Серце на мить завмирає, а потім – кінчики пальців ледь чутно торкаються ніжних пелюсток квітки, що лежить на столі. Панна не знає, чи справді він вміє блукати Тінями світом, щоб, зрізавши на ранковій галявині герберу, принести її коханій, але раз у раз вона заплющує очі, пригортаючись до мороку, що цілує, пестить і голубить її, а коли настає ніч – на столі сонцем, принесеним Тінню, полум'яніє гербера. Свіжезрізана, з крапельками роси на ніжних своїх пелюстках…
ID:
198361
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.06.2010 11:14:50
© дата внесення змiн: 29.06.2010 11:14:50
автор: H&N
Вкажіть причину вашої скарги
|
