Вона любила гуляти наодинці. І любила дощ. Хоча інколи їй здавалося, що це плаче небо чи й вся планета. Тоді вона цей дощ ненавиділа. Та за кілька хвилин, не знайшовши, де ж у неба очі, з яких лилися б ці сльози, вона знову любила дощ…
Вона любила ніч.
В той час, коли інші спали або кляли оту жахливу погоду, вона гуляла наодинці. Вночі. У дощ.
- Хто ти? – пролунав голос чи то з темряви, чи з її душі.
- Хто ти?! – ніби луною відбилося від краєчка її серця і мільйонами нервів дійшло до мозку.
- Хто я? Хто я?! – питалась вона у неба. У ночі. У себе. – Хто я? – ця думка, мов стріла, пробила її наскрізь, ніби блискавка, розколола ніч навпіл.
Вона кинулась тікати… бігла стрімголов і вже й не знала, чи вона втікає, чи намагається наздогнати те, що викликало в її душі цю зливу…
І раптом – прокинулась. Нічне марево заховалося за білі простирадла. Все було як завжди, от тільки вона знову і знову чула шепіт дощу за вікном: «Хто ти? Хто ти?...»
Зупинилась на мить, прислухалась. «Мабуть почулося» - подумала, проте не забула…
Цієї ночі знову не спала…
«Хто я?». Це питання часто звучить у підсвідомості молодих людей, які все шукають своє місце у житті. Проте для НЕЇ воно особливе. Хоча ВОНА і не одна така.
Зараз ВОНА спинилася тут – серед білого. Білі стіни, білі вікна, білі халати…
Зупинка - інколи також крок вперед. Але не сьогодні. І не для НЕЇ.
«Це крок назад. Навіть ні, це – стрибок у глибо-о-о-очезну прірву, з якої виходу вже не буде…» - так думала ВОНА…
Бо пам’ятала лише, що любить дощ і ніч. І все…
Ніби й не було нічого. Ніби народилася лише тиждень тому. Ніби й не жила, не любила…
Просто прокинулась уранці – і все, пустка…
«Хто ж я? Невже ж одна!!??» - питалася.
Вночі знову блукала на самоті у дощ… Уві сні.
Шукала відповідей. Чекала…
- Я сплю?
- Так. А може й ні..
- Що це означає?
- Вирішуй сама…
- Як?
- Як захочеш.
- Ти знущаєшся?!
- Ні. Це ТИ.
- Що Я?
- ТИ знущаєшся з себе. І з мене…
- Чому?
- Не знаю. Намагаєшся згадати. А не треба!!!
- Чому!??
Зник. Не давши відповіді…
Все чекала… Блукала темними пустими коридорами своєї свідомості. Знаходила мільйони дверей, що вели в нікуди, і жодних – у свою власну історію…
Знову вночі на самоті, у дощ…
Раптом зупинилася. Хтось ніби дірку просвердлював у її мозку. Озирнулася – позаду стояла ВОНА сама. Тобто ні, ВОНА стояла ось тут, на цьому самому місці, а там стояла її власна тінь, яка ВСЕ пам’ятала. ВОНА відчувала якісь тремтливі вібрації душі, що так і промовляли: «Вона знає… Вона знає…». Ступила крок – і затнулася, зупинилася, все силкувалася йти – і не могла…
– …А не треба!!!... – лунало чи то з пам’яті, чи то із самого повітря.
– ЧОМУ?!!!!!! – відлунювалося і тануло…
– Ти вже не та, що була. Ти - інша. Ти – не ВОНА.
Завмерла. Пильно поглянула в очі тої, навпроти – ПУСТІ! Чи її ж то очі були, чи ні? Чиї? Чужі…
Крок назад. Тобто вперед у майбутнє, подалі від згадок і загадок. Вперед.
Марево заплуталось у білих простирадлах, ковзнуло додолу. Вітер бився у шибки – хотів підхопити й віднести його десь за грозу, подалі від НЕЇ…
…………………………………………………..
Білого ставало все менше. Зникли халати. Потім стіни вкрились малюнком. Знайшла себе – у новому, подалі від старого.
Та все ж Вона любила гуляти наодинці. Вночі – милуватись зірками. А у дощ – бачила на небі ОЧІ, з яких і лилися сльози. Тільки чиї?