Блукає десь курними він шляхами,
Самотній син своєї батьківщини,
Згубився між буремними роками,
Дорогу не знайшов одної днини.
Ні, не радіє емігрант чужій землі!
Не притаманна ж бо йому духовна ницість,
Потреби в нього не нікчемні та малі,
Душа не схожа на холодну крицю.
Не з власної він волі опинився
В незнаному суворому краю,
На батьківщині звісно б залишився,
За це віддав би молодість свою.
Та став вигнанцем на землі дідів,
Бо був тоді чомусь їй непотрібним,
Несправедливість побороти не зумів,
До опору він виявивсь нездібним.
Сидить старець зажурений, сумний
З глибокими запалими очима,
І згадує ввесь час свій шлях курний,
Водночас рідну і ворожу батьківщину.
Криниця діду мариться, калина,
Вишневий сад і хатка чепурна.
Роки його спливали невмолимо,
Та вкарбувалась в па'мяті вона:
Старенька мати проводжає біля тину
Кровиночку єдину - свого сина
У незнайому та далекую чужину...
