загорнувшись у стару, покусану часом, ковдру спогадів... сидиш на даху (свідомості).. вдивляєшся скляними очима в простір.. простір ночі.. простір лунної леді, що зі смутком шепоче щось своє.. свою історію, яку певно ніхто і не почує.. часом падають її сльози і розбиваються/розливаються крижинкою, чомусь саме по твоїй, щоці..
шепочеш щось до неба.. свою історію..
ви розумієте одне одного..
тінь посмішки.
під тобою все біло.. так і хочеться розчинитися в цій білизні.. в цій надтотиші.. що так не властиве цьому місту..
знову крижинка..
ковдра вальсує зі снігом.. мов чарівний килим. і ти віриш, він віднесе тебе кудись далеко.. де буде по-справжньому спокійно.
ступаєш...
.. тиша.
знову падають крижинки... на інші щоки.. чужі.
..а ти.. в одній із них.. розбиваєшся...
