І по житті веде ця темнота,
Крізь стіни втрат та розчарування,
У ночі хмурі,де одинока пустота,
Яка вбиває – чуючи близьких зізнання.
Кому ми віримо,за кого помремо,
Хто придає,для того й живемо,
Коли розіб’ються твої стереотипи,
До кого підеш ти,в обійми ривіти.
Йдучи у темряві,говорячи сама з собою,
Я намагаюсь вірити,що все гаразд,
Тримаючи в руках відламки свого болю,
Молюсь,а що і ще залишилось для нас?
Коли всі твої ніби «друзі»,спокійно дивляться,
Як падаєш у прірву болю та нещасть,
Твоїм життям ніколи не зігріються,
Ну що робити в такий час,
Ні я не боюсь залишатись у самоті,
Не чути імені свого щоденно,
Боюся щастя свого так і не знайти,
Ось що,для мене є нестерпно.
Немає більше сили битись далі,
В думках перебираю адреса,
До кого би піти,щоб просто знали,
Та не згадаю я жодні імена.