Розгуркотілись громи грізно,
На небо темрява зайшла,
А блискавка з-за хмари злісно
Все зирк і зирк… Гроза прийшла.
І хлинула із неба злива,
Розлились ріки по землі…
Ударив грім в нещасну сливу,
Розрізав і поклав її.
А пара оченят маленьких
З вікна глядить у темну даль,
Гроза злизала з губ тоненьких
Усмішку і дала печаль.
Стоїть заплакана Ганнуся,
А сльози злякано тремтять,
Не втрималась і до матусі
Тендітні ніжки дріботять.
Та обняла дівча, мов квітку,
Звільнила очі од сльози
І мовила:
- Моя лебідко,
Чого злякалася? Грози?
Боятися її нетреба,
Пускать сполохану сльозу,
Бо сильний Цар, що є на небі
Приборкати і цю грозу.
Господь – то наша охорона,
Надію на нього склади…
І коли страх чи гріх тя томить,
До нього у молитві йди…
І вибігла Ганнуся з дому,
До неба вії підвела:
- Я більше не боюсь вас, громи,
Бо знаю Бога! – Й розцвіла.
В житті частенько те буває,
Коли у нім шумить гроза,
У серці спокою немає,
На очі наверта сльоза.
У відчай падати нетреба,
Пускати злякану сльозу,
Бо сильний Бог, що є на небі
Здолати будь-яку грозу.
