Рожеві стіни піонерської кімнати,
і заглядає в неї сонце з висоти.
І на поличках залишилося багато:
багато книг, весни тепла і доброти...
Коли у серденько надходила печаль,
ми все кидали, швидко мчалися до Вас.
Та зустрічали погляд вдуманий у даль -
сумненькі очі, в них позначився вже час...
Ви не давали нам у відчаї тонути,
на півдорозі підіймали та вели.
Ніно Степанівно! Та як же Вас забути?
О, як багато Ви зробили, Ви змогли!
Ви сонечком були для всіх дітей,
учитель, керівник і наша мама.
Привітно зустрічали всіх людей.
Чому ж від нас пішли доволі рано?
Життя - воно складніше над усе.
Хто зможе день прожити, та не впасти?!
Чому ж воно, це серденько пусте,
і плаче час від часу, часто, часто...
Вас, школа Виводівська не забуде,
для нас - Ви завжди будете жива.
Ви зіронька на небі, ясне чудо,
що досі Там горить і не згора.
У пам'яті уроки і концерти,
і праці про історію села.
Ніколи нам, ніколи їх не стерти,
і день, коли від Вас пішла весна...
Учителем, як важко, важко бути.
Бо втрату не запити і печаль.
Рідненька, Вас ніколи не забудем,
і погляд, що задумався у даль...
Мироненко Ніні Степанівні, яка, на жаль, вчора(19 березня) пішла від нас.
Це наший улюблений учитель історії та педагог-організатор... Виводівська школа дуже сумує...
