О, милий, мій!
Не знаю я ну що тобі сказати.
Кохаю я? Чи не могла кохати?
Забула я? а може лиш забути хочу?
Можливо хочу, так, можливо справді хочу?
Але нестерпний біль...
Колючий біль в душі моїй.
А може він у підсвідомості лише моїй.
Моїй, моїй... й на волю він не дуже рветься,
А я підштовхую його, а він що-раз вернеться.
А твій, ось-цей, так званий подарунок:
Можливо перший і останній поцілунок,
Здавалося, солодким міг би бути,
Та не хотіла б я його відчути.
Чому? Сама цього не знаю.
Не знаю чи до тебе щось я відчуваю.
Можливо я живу лише думками,
Не можна доторкнутись до всього руками.
Не можна в небі, як хмаринки плисти,
І не буває, що кохання чисте.
Це рідкість щирі поцілунки,
Та завжди до душі нам подарунки.
Кохати треба вміти, та не всіх одразу.
Потрібно привертати інколи й навколишніх увагу.
Потрібно жити весело, щасливо.
Не треба діяти завжди зрадливо.
Тому я розумію що таке кохати.
Про це так важко здогадатись,
Отож словами цими і не слід кидатись.
