Як добре, що для мене все в останнє!
Це сонце, ця земля, весни краса...
Простіть! Моє життя - розчарування,
ні квітки, ні стеблинки, лиш роса.
Життям не дорівнялась до небес,
хотіла все, щоб краще, але марно...
Нікому не потрібен мій протест,
лиш в відповідь - "Надалі буде гарно!"
Неправда! Я живу чужим життям,
і рідні, це, напевно, не мої,
і ношу не свої вінок-ім'я.
Ніколи не звернуть до журавлів...
Не бачу свого мicця на землі
Простіть! Та я піду, навік піду.
Лишаючи невпізнані вірші,
чужа, поміж світами я впаду...
Тепер пора робити для себе, не озираючись на когось, не чекаючи вдячності, нехай вони на Вас озираються. Не можна себе відчвати у світі "ніким" лише через нерозуміння оточуючих. Ви досконала особистість, я сподівась.
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не бачу свого мicця на землі
Простіть! Та я піду, навік піду.
Чого ж іти? Якраз є сенс зостатись та знайти.
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я робила для всіх все, що хто попросить:допомагала завжди, а за себе забула і ті, кому допомагала - забули про мене, я для них як примара...Просто я себе відчуваю в цьому світі ніким...