Я намагалася відмити чорнокровне серце,
Яке у пеклі проживало дні свої.
Я так хотіла, щоб любов, яка із мене ллється
Розбила ті кайдани льодяні...
Але те чорне серце жити не хотіло
І нищило себе насамоті...
Не могло так існувати... дні летіли
І пропливали в чорно-білім сні.
З іллюзією ясності і сонця
З брехнею, що вселилась в серце те,
В якому не було для інших місця,
А бачило кохання лиш своє.
Саме до себе повно ніжності й довіри,
З упевненістю, що всі люблять лиш його...
В омані чорній дні летіли,
Життя не тою стежкою пішло...
Я так хотіла щастя тому серцю
Із ніжною любов'ю щирих слів,
Які нікому не потрібні, розіб'ється
Надія хрусталем об грубий стіл.
А я блукатиму в просторах як частина
Могутнього усесвіту яскравих сновидінь,
Перетворюючи усе зло, що накопила
У кольорове світло й золотисту тінь.
І пропаде вся злість у всьому світі,
Зникне вмить ненависть і печаль...
Лиш чорне серце буде невідмите.
Не хоче бути чистим, нажаль.
