Як жити? Що робити? І час від часу «хто винен?». Традиційні запитання…
Жити – ніби кожний день останній. Робити – причому не надто важливо, що саме, – так, щоб вогник в очах горів, щоб конкретні результати роботи було видно. Винні – передовсім ми самі, що не догледіли, не доробили, не прожили так, як треба. Традиційні відповіді…
А все насправді не так.
Байдужість. Примітивна і тупа людська байдужість.
«За кого будеш голосувати?» – «Та мені все одно»…
«А ви знаєте, що нам нардеп обіцяв газ, а його немає й досі?» – «Ну, та хай собі обіцяє, мені що до цього»…
«Шановні, не паліть листя, у димі багато канцерогенних речовин» – «Та нехай, від одного разу нічого не буде»…
Бажання щось зробити, змінити, чогось досягти часто наштовхується на оцю стіну – і розбивається на дрібні шматочки. Ти намагаєшся не сидіти на місці, ворушитися – і помічаєш, що на тебе дивляться, як на ідіота. Чого ти, мовляв, рипаєшся, сиди, падло, в болоті, в якому ми всі сидимо…
(Продовжити)
Молоді енергійні люди створюють рок-групу, їм виділяють кімнату, де після доброї зливи калюжі на підлозі, – і про них забувають… Подумаєш, грають вони там щось, бринькають по струнах…
Випав сніг, на центральній вулиці замети – снігоочисної техніки не видно… Пробирайтеся, люди добрі, через замети. А нам байдуже, ми й пробираємось…
Вимкнулося світло, потім ввімкнулося, потім знову вимкнулося… «Що це там у вас робиться, коли все налагодиться?» – питаю у диспетчера РЕМу. «Ну, якщо встигнемо, то сьогодні зробимо», – відповідає. «Але ж працювати треба, а мені страшно комп’ютер вмикати – ще згорить, не дай бог…» – «То не включай!»… Отак. «Не включай». Ти ба, який працьовитий…
Вчишся на п’ятірки? То на тобі медаль і шуруй у самостійне життя! І готуй гроші на вступ до вузу… Де взяти? А мені байдуже, каже держава.
То ти не хочеш платити дві гривні, бо говориш, що у нас безплатна медицина? Ну то йди собі, лікуйся десь безплатно… Грошей нема? А нам байдуже…
Будинок кооперативний репнув від гори до низу? Ну, то не наші проблеми, у нас усе ціле, ніяких тріщин. Ми от краще зараз комісію якусь організуємо, паперів купу понаписуємо – любимо ми це діло, папери писати…
Чоловік упав і лежить у снігу? Напився!
Помер хтось у тридцять років? Згорів від горілки!
Коля (Петя, Вася) наркоманом став? Туди йому й дорога…
А чоловік, який у снігу, – справді перебрав, і через чужу байдужість він просто замерзне.
Тридцятирічний покійник – а чого він згорів? Бо не розуміли його, бо свого часу не підтримали його починань..
І наркоманами просто так не стають. Від байдужості. Від зневіри. Від нашого з вами «пофігізму».
Не все так погано? А ви озирніться… Бачите – он двоє песиголовців до дівчини чіпляються? Підійдете? Чи байдуже?
А он там, трохи далі, – дванадцятирічний хлопчик цигарку смалить і запиває те «добро» пивом. Скажете щось? А навіщо, у нього ж батьки є…
Ех ти, народе наш інертний… Давили тебе, давили, а ти тільки нижче голову схиляв… Ставили на коліна, а ти все турбувався, щоб штани у пилюку не вимазати… Голосували за тебе, а ти терпів мовчки… Покричав на Майдані, склав руки і чекаєш, доки Ющенко приїде у твоє місто, село, район і притягне за собою газ, розчистить від снігу вулиці, організує швиденько пару підприємств, щоб тобі робота була, дороги відремонтує, у хаті тобі натопить, продуктів дешевих привезе… А не приїде – обдурив, значить…
Ну, і до чого так доживемося? Чи буде тоді сенс запитувати, хто винен? Хто ж, крім нас самих?..
ID:
267718
Рубрика: Інше
дата надходження: 29.06.2011 17:14:46
© дата внесення змiн: 29.06.2011 17:15:40
автор: Gerard de Ridefort
Вкажіть причину вашої скарги
|
