Вечір п’ятниці досить завантаженого тижня видався чомусь вільним від заметів робити та завдань. Тому вечір гайнув від мене стрілою і довелося рано посміхнутися білосніжній подушці. Виявилося все недарма. Прокинувся я рано зранку близько сьомої і від нічого нероблення придумав собі діло. Питної води лишалося обмаль, вирішив попростувати до найдальшого джерела і поповнити запас. В один бік прогулянка видалася незвичайна: на дорогах тільки поодинокі люди в своїх клопотах, трохи прохолодно, сонечко починало прогрівати товстий шар нічного повітря. Назад було веселіше: всі вирішили послідкувати моєму прикладу, тобто піти на прогулянку.
Молоді та деякі поважні пари розминалися зі мною з усмішкою, скоріш за все через чудову погоду, не те щоб я їм надто припав до душі. На невеличкому, ще не обладнаному, майданчику побіля музичної школи зустрілися батько з сином. Хлопчик видався маленький, на око і не прикину скільки віку, але жваво бігав. Вони так цікаво й радісно гралися, що я не міг не посміхнутися. Батько злегка бив по м’ячику, трішки здутому, а синок біг за ним і відбивав назад до тата, або вперед, куди бачив. Така собі сімейна футбольна розминка. Найбільша щирість та радість не покрита нічим була на юному личеньку дитини. Дуже приємно спостерігати було за тою грою. Чомусь замріялося, що й мені випаде отак гратися зі своїми дітьми і певне, то буде в майбутньому кожного з нас. До свого дому я дійшов повний надій та сподівань світлого грядущого.
