Завжди вірний. Тільки твій. (Автобус) - незакінчене через душевну травму…
Ранок… Кілька бабусь енного віку і розміру обговорюють все, що тільки можна, продаючи перехожим насіння. Декілька одиноких пасажирів втомлено походжають, чекаючи на свій автобус. Ольга, така ділова, наче успішна бізнес-леді, явно не вписувалася в екстер’єр автостанції маленького містечка. Всю увагу до себе привертала пара, що сварилася вже хвилин 30.
Хлопець: стрункий, зі смаком одягнутий, гарний, але не з тих ляльок, що мають гарне личко, не зачеплене розумом. Чимось він привернув до себе увагу, їй навіть стало його шкода… Дівчина: тендітна блондинка з вологими блакитними очима, вся трусилася чи то від злості, чи то від того, як десь там усередині билося об її грудну клітку серце.
До Ольги долітали лише шматки фраз, та й не любила вона підслухувати чужі розмови... Здебільшого було чути плач дівчини і її крики. Хлопець або мовчки слухав, або спокійно щось говорив. Все було стандартно, вона б і не згадала про цю пару вже через годину, але… Все змінилося за кілька хвилин… Раніше Оля думала, що сповільнена зйомка це тільки спец ефект, а виявилося, що реальність.
Стоп кадр… Тиша, наче вимкнули звук. Він повільно повертається і говорить… Вона з першого разу не чує. Тиша. Його рука на талії легко притискає її до себе:
– Ну, не лякайся! Знайомтеся…
Він запитально дивиться прямо в очі:
– Оля, – вона навіщось почала підігрувати.
Актриса з неї не вийшла б. Обоє дівчат стояли й нічого не могли зрозуміти. Першою прийшла до тями блондинка і почала так кричати, що її важко було не почути…
– То оце твоя нова пасія? То оце вона?!! Це… – але Ользі не хотілося цього чути. Вона вирішила втрутитися:
– І чого ти хочеш добитися цим криком?
Такого нахабства блондинка навіть не очікувала. Вона завмерла з відкритим ротом, проте досить швидко повернулася до тями:
– Ти думаєш, що я повірю? Підійшов до першої дівчини, яка потрапила на очі й вирішив, що я віритиму в те, що ти проміняв мене на якусь…
– Ти хочеш, щоб я довів тобі свої почуття?..
– Які почуття можуть бути у двох перехожих?!! – блондинка залилася істеричним сміхом.
Інстинктивно відчула, що зараз щось таки трапиться… Знову сповільнена зйомка… Темрява. Темрява. Темрява… Ольга відчула, як до неї торкнулися його губи… Ніжно і нахабно… Несміливо й досить упевнено… Стоп кадр. Сцена без звуку і світла.
…Коли вона прийшла до тями був майже вечір. Минуло три з половиною години. Останнє, що пам’ятала – поцілунок незнайомця без імені. Думки плуталися. Хтось підходив… Хтось щось питав… Нічого не чути. Ледве встала. Почала пересуватися (ходою це важко було назвати) до каси. Прошепотіла: «Львів…» - касирка інстинктивно вгадала, що від неї хоче ця божевільна, і почала критикувати «сучасну обкурену молодь» на все приміщення автостанції. Знову темрява… Думки плуталися, вона не могла скласти їх до купи… Не могла зрозуміти звідки у її голові взявся такий хаос.
Наступний спалах: львівська квартира… Гора немитого посуду. Холодна ковдра, здавалося зроблена з цементу. І знову темрява. Сцена без світла і звуку.
У цей день усе змінилося. Тепер у її житті з'явилася ще одна звичка, шкідливіша за куріння і алкоголь. Своєрідні наркотики. Можливо, навіть не звичка, рефлекс. Кожні вихідні вона проводила на автостанції. З 9 ранку до 9 вечора… Жоден пасажир не залишався поза її увагою. Спершу на неї дивилися, наче на божевільну, хоча, може, так і було… Згодом почали вітатися, дехто з найчастіших мандрівників навіть запитував як у неї справи… Вона відповідала занадто стомленою усмішкою, якою наділені люди, що багато пережили.
Іноді Ольга сама забувала хто вона і що тут робить. Стоп кадр… Наче плівка, вирізана зі старого фільму. Ніжний дотик. Очі. Величезні. Незрозуміло якого кольору. То були не очі, а емоції в чистому вигляді. Якби він знав, наскільки їй потрібен… Просто знав, що вона, наче вірний пес, тільки ще відданіша, завжди чекає на нього єдиного… І незрозуміло чому… Навіщо їй здався саме цей перехожий? Вона і сама не знала. Просто сиділа в очікуванні того, що він вийде з чергового автобуса, обійме, і вони ніколи більше не роз’їдуться по різних містах. Сиділа в очікуванні дива… А ще вона думала. Багато думала. І в один день вирішила: якщо не побачить його сьогодні, то не прийде сюди більше ніколи. Намагатиметься не прийти…
Ось на автостанцію завітав її старий знайомий – автобус Мотя. А он там важко прочиняє двері у своє потріпане серце-салон Лаврентій Іванович. Так-так, вони вже давно мають імена. У кожного своє… Іноді їй навіть здається, що ці машини живі. Принаймні живіші за людей, які завжди мають в запасі кілька завчених фраз на всі випадки життя… Тільки б не мовчати. А їй іноді так хотілося тиші…
Яскравіше почало світити сонечко… Воно ніби теж намагалося її підтримати і підбадьорити. Дівчина підвела голову, всміхнулася. Коли погляд опустився, побачила тільки набір кольорових плям… Згадалося дитинство…
Коли нарешті крізь яскраві плями спогадів пробилася реальність, на асфальт зістрибувала нова група приїжджих. І незнайомий автобус із написом «Польща». Його вона ще не бачила тут ні разу…
Раптом їй стало страшно. А якщо з нього вийде той самий незнайомець. Оля заклякла на місці. Серце перестало битися, але її все ще трусило по інерції…
Ледь встала. Попрямувала до виходу. Невпевнено. Занадто повільно…
Стара кіноплівка… Тиша в залі. Знайомий голос:
– Дівчино, не підкажете… Котра година?
Знайомі очі незрозуміло якого кольору. Не очі, а емоції в чистому вигляді…
– Дівчино, вам погано?
Темрява. Темрява. Темрява…
боль.. это мы.. наши мысли.. наши убеждения.. наша вера.. в то чего практически не знаем.. я теперь понимаю почему ты не дописала.. и это у тя не получится.. а если напишешь.. то это будет не то.. просто еще не было того что должно случиться.. а если ты то создашь.. то может все случится совсем наоборот.. ты этого боишься.. потому что не знаешь.. а вдруг совпадет.. или может все же нет.. хочешь.. попытаться.. и перестаешь.. потому что наш стах немножко выше.. и плюс еще боль.. которую не хочешь делать больше.. все в куче.. и очень большое.. хотя и очень просто.. встреча возможно и реальна.. но твое сердце не разбито.. потому что это просто было мимолетно.. если ты сейчас встретишь того человека.. то ты сама не поймешь.. что ты сейчас возле него делаешь.. мы хотим.. но не думаем.. вот по этому у нас столько боли и страданий из-за мелочей.. который понимаем слишком поздно.. и которые не исправляем.. потому что мы люди.. и мы такие.. вот в чем и наша слабость..
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
просто я вже зрозуміла, що можу бути щасливою тільки поруч з ним.. рідко бачимося, але коли все-таки зустрічаємося, то здається, що інших людей просто не існує... взагалі нічого не існує і нічого не потрібно.. тоді виникає почуття невагомості і починає здаватися, що я літаю.
багато хто каже, що це все просто фантазії, мої власні ілюзії.. але ж чому б не пофантазувати, коли в результаті станеш щасливим?
я впевнена, що змогла б дописати.. але в мені бореться реаліст, оптиміст і песиміст, тому невідомо, яке могло б бути закінчення у такої історії... для кожного воно своє, тому що кожен в тікій ситуації вчинив би по-іншому.. ми знаємо що треба зробити, що було б правильним, але..... рідко знайдеться настільки сильна духовно людина, що завжди робила б усе так, як треба... та й не відомо, що краще......
но все же буду ждать с нетерпением финалу.. очень хочется.. и как это было задумано по сценарию??.. получается ты что знала что у тя что то случиться.. из-за чего ты и не допишешь..
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
занадто багато емоцій просто.... виплеснула все сюди і тому не змогла дописати. мені і перечитувати важко..
просто це болюча тема: закохатися в незнайому людину, вірити в можливість зустрічі, щодня її уявляти до найменших дрібниць, щодня просити невідомо в кого про неї.. і це розуміючи, що та зустріч може і не відбутися. ніколи... більше ніколи...... це занадто боляче
когда я это читал меня переполняли эмоции.. но подходя к концу.. конец исчез.. его не было.. было очень печально.. я читал комментарии.. и там писали, что для каждого свой конец.. но конец должен создать.. только то.. кто начал создавать историю.. то есть ты.. мне очень бы хотелось дочитать.. то что было дальше.. увидеть сцену мысля ми автора.. я очень понимаю.. что дописать.. из-за того что у тя случилось практически невозможно.. но все же прошу.. потому что знаю.. что закончить тебе бы хотелось.. узнать.. чем закончилось.. что тебе интересно.. что нам.. читателям.. на что твои мысли способны.. сумеешь ли ты показать то.. что есть здесь.. очень этого хочется..
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
така відсутність кінця ніби вже була задумана по сценарію.. ніколи ще не приходило в голову дописати, але впринципі.. фантазії повинно вистачити. у мене в голові немає ще сформованого фіналу, але писати і не знати до кінця про що пишеш набагато цікавіше. так не раз уже було....
постараюся дописати, але не знаю, коли зможу це зробити.. не вистачає часу ні на що. тим більше зараз щось схоже на творчу кризу почалося: тягне малювати, а не писати...
дуже цікаво... твій стиль здатен тримати в напрузі весь час коли читаєш.. тобі потрібно писати сценарії до фільмів.. ось таке щось чуттєве, мега чарівне, напів фантазійне, напів реальне.. коли ти не можеш відрізнити цю релаьність .. а може її не існує??? я б хотів бути режисером щоб щось таке екранізувати .. дуже б хороше дивилося.. свого роду арт-хаус.. так назву твій стиль .. а може і магічний реалізм... цікаво б було написати сценарій.. продумати сцени... получилося б супер... я б спробував..
Нея Легна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
життя ж театр... і ми в ньому актори
мені самій це все нагадало якийсь фільм... чи сон...
дякую вам