Насправді, ніхто не хоче слухати, ти тільки заливаєш затоки,
Інколи чистиш вуха, приходиш додому надто втомлений,
Удома, удома також, якщо відверто – розруха.
Відкриєш старий програвач, заведеш на 6-у будильник.
Ліжко. Боже, як все набридло: суєта, трамваї, щоденні колії.
Давно уже не було смачно, давно вже пустий холодильник.
Якось снилось, що десь на межі, десь за Берліном,
Відкрив свою студію, нарешті, купив піаніно,
Залишив усе позаду, не так щоб зовсім, - а так як можна,
Завів собаку, по вихідних награвав джаз, тобі, Ніно..
Згадував, купався у старих спогадах, недостатньо їх,
Шукав щось інше, зустрічався в поглядах.
Не те, не те! просто сни, вони маряться,
Промовчу. Скажу. І хай так станеться:
“Розчарування, приходить з тобою, можливо, так і треба,
Бо інколи не достатньо слів, знаєш, інколи недостатньо неба.”
Ніби кадри з чорно-білого кінофільму промайнули перед очима... 
