твої вії жосткі та опущені, голос по-залізному спокійний - він лине до мене через північні мусони. я судомно здригаюся. сторінки "Голови Якова" шелестять на лавці брудного парку.
"В густющих нетрях
на горі Грозовій
лиш вітер знайде стежку." -
читаю твої улюблені хоку. схвильовано зашурхотіли листки на деревах, заскрипіло небо - встановлюєш зв'язок зі мною?!
наш Зимовий сад із високими зубчастими вікнами. готика. наші мандрівки замшілими стежками Риму (нагадуються корінці книжок із твоєї колекційної бібліотеки вікторіанської епохи), наші мідні труби на дитячому майданьчику на окраїні міста, де кожну Зиму грілись малиновим чаєм і розмовляли про кінець світу. ти казала, що я помру на твоїх руках - всюди буде темно, а ми сидітимемо тут, в цих Богом забутих трубах. будеш мені співати, ноти розтікатимуться під моїми змарнілими ногами гарячим молоком з медом.
..."Зниклу весну
в димці бухти Вака
нарешті побачив."
ти все це пам'ятаєш? правда?!
озвись!
ще ніколи ти такою не була...
пирій простогнав під моїми ногами, вітер гнув його до холодної землі.
мої повіки стають тяжкими.
проводиш рукою по волоссю, судинами розливається твоя мелодія дощу.
"Росинки - крап-крап.
Може, спробувати ними
змити бруд зі світу!"
