Автобіографія почуттів
На вагах нашого життя
З одного боку-почуття,
А з іншого-самооцінка,
Гординя. І висока стінка...
Спочатку я виникла в атмосфері байдужості і цілковитого небажання. Говорили про торшер. Непотрібний ембріон барахтався всередині беземоційної жінки, яка відмовлялася знати про його існування. Дивом, я щільно прикріпилася до мами і навіть почала розвиватися. Своїм крихітним серденьком створювала єдиний стукіт біля себе, мамине байдуже серце не билося гучно, воно тихо простукувало, так, щоб ніхто не чув. Цілковита тиша мені була навіть до вподоби. Інакше я чула тільки божевільні крики мами і чоловіка. Коли мої легені, та й вся Я були готові до життя поза маминим лоном, треба було вибиратися. Зрозумівши, що любові ТУТ в цій жінці я не відчуваю, вистрибнула назустріч їдкому, колючому повітрю і разючому світлу. Холодні руки в гумових рукавицях нахабно витягли мене за голову. Навколо крики таких, як я і знову байдужість. Мене розлучили з мамою. Боліло. Було страшно. Холодно. Беззахисність змінювалась неможливістю щось вдіяти. Чекала...
Віддали назад зашитій мамі разом з інструкцією по використанню,у вигляді амбулатороної картки. Вдома пахло самотністю.
Сказати, що в мене було важке дитинство-це нічогісінько не сказати. В мене його просто не було. Голод, хвороби, байдужість, пошуки любові. Суцільна стіна нерозуміння. Депресуюча мама, яка білу стелю бачила частіше, ніж мої голубі очі.
Так мені довелось прожити чотири роки. Був ще лікувальний садок для дітей, хворих на туберкульоз. Я там жила. Мене ніколи ніхто не забирав додому. Вихователі не любили дистрофічної дівчинки. Про любов годі було й мріяти.
Я волію пропустити частину свого життя, в якій мені було ще гірше, холодніше і невиносніше. Якось вижила...Нажаль...А може і нащастя...
Знаходила спілкування у листках,на яких олівцем викарбовувала свої почуття. Я шукала завжди любові. Шукала добра. Наштовхувалась щораз тільки на байдужість.
Від браку світлих почуттів, душа атрофовувалась, серце кам,яніло, перетворюючись на банальний механізм з майже присмаком металу. Втрачалася здатність виробляти почуття. Але залишалася гостра потреба в них.
Майже весь свій час, відведений на життя, я шукала справжніх почуттів. Шукала очами, по запаху, за присмаком, напомацки...Щоразу наштовхуючись на підлу брехню, подовгу вивчала стелю...Але сліпо вірила знов.
Потім Я померла. Просто вирішила залишити кокон, в якому перебувала все життя, який обманув мене так само, як лоно матері. Вилетіла яскравим метеликом назустріч новому-старому жорстокому суспільству. Закинула всі зошити, які чи не єдині, хто розумів мене. Припинила витягувати з повітря почуття, але і не кидала туди своїх. Їх просто не було. Загубилася в натовпі байдужих. Так краще. Так легше. Так простіше. Так не болить... Але залишалася зрадниця-стеля, яка відмовлялася приймати мене нову і нав,язувала свої глибокі думки. Стеля була єдиною, що пов,язувало мене зі мною. Інколи я примружувала очі, наче намагалася не бачити її, кидала в неї подушки, кричала і ненавиділа її. Та вона терпіла, вперто говорила правду. Такий собі карцер для душі - я і стеля.
Він з,явився зненацька, як перший сніг в листопаді. Так довго чекаєш... Вперше побачила такі щирі очі. Він притулив мене до себе, як змордоване, лишайне кошеня. Тримав в обіймах довго, наче хотів прогріти собою таку замерзлу душу. Він почав піклуватися, опікуватися.
Він грів. Вигрівав в мені почуття довіри. Довіри до нього, до себе, до цілісінького світу.
Коли здавалося, що не можу жити вже, Він примушував дихати, заводив, як іграшку в дитинстві, щоб серце продовжувало биття назустріч новому. Коли робила дурниці, Він мужньо терпів разом зі мною всі її наслідки. Коли нещадна гостра стріла цілилась просто в серце, Він затуляв собою.
Він просто виходив мене, як виходжують дуже кволих і безнадійних тваринок, на яких вже немає надії, віри і любові.
Тепер я була потрібна всім. Всьому світові. Від цього робилося так ллячно. Як я чекала цього!.. Я дарувала навколишнім свій сміх, своє тепло, свою енергію. Я знаходила час на всіх. Як із пульвілізатора розприскувала таке цінне почуття-ЛЮБОВ, яке ВІН відігрів у мені...Вистачало на всіх... Тільки Він був осторонь цих емоцій. Лиш йому хотілося зменшитись до розміру мурахи і зникнути з очей. Ночами сидів на кухні і чув байдужий сон тої, що кохає її понад життя.
Чому? Навіщо?
Він, як творець цієї щасливої,повноцінної жінки, яка ще дванадцять років тому була обдертим, сліпим кошеням.
На вагах – з одного боку почуття, справжнє, щире, неповторне...А з другого гординя,марні мрії,пихата брехня ...
Lena Greys
( Castle walls T.I. feat Christina Aguilera )
ID:
337279
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.05.2012 13:33:08
© дата внесення змiн: 14.05.2012 13:33:08
автор: Lena Greys
Вкажіть причину вашої скарги
|
