|
У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві, у тисячолітніх лісах, де зустрічається небо з землею, жив зачарований принц. Він був ув’язнений у високій вежі на стрімкій горі, у яку били стометрові морські хвилі. Він був там зовсім один, навіть сонячне проміння не могло пробитися крізь товстелезні кам’яні стіни. До високої стрімкої скали не долітали навіть птахи, тому що там гуляли сильні вітри.
Колись його ув'язнили казкові німфи, через надмірну зверхність і жорстокість до свого народу, і нарекли безсмертям. Ніхто не знає скільки років пройшло з тих пір, чи десятиліття , чи століття. Про зачарованого принца ходили по світу легенди, та ніхто не знав де саме шукати безсмертного принца.
До в’язня через товсті стіни інколи долітали нечіткі людські голоси. Та це траплялося дуже рідко, коли вітри нагулявшись по всьому світу, поверталися на батьківщину, щоб поділитися новими враженнями, та порадитись у яку сторону світу їм вирушати на цей раз.
Одного разу вітри так розгулялись, що зірвали з даху шматок покрівлі, і тепер принц крізь невеличку щілинку бачив блакитне небо і пурпурові хмаринки, міг роздивлятися чарівне нічне небо. Йому здавалося, що ніколи небо не було таким прекрасним як зараз. Він так давно мріяв про це. Йому навіть сни снились, але це було дуже давно, бідолашний навіть уже не намагався звільнитись, адже знав що товсті стіни йому ніколи не подолати.
Якось у напівсонному стані принц почув мелодію. Він підняв очі вгору, звідки долинав надзвичайно чарівний звук. І... О диво… У темно-синьому нічному небі, залитому місячним сяйвом, і всипаному діамантами зірок на білосніжному єдинорозі по небу мчалася тендітна чарівна принцеса. Вона була ніби вся із місячного світла, її світле волосся туманом звивалося по спині, і розвівалося на легенькому вітерці. Вона зникла у чарах нічного неба так само як і появилася, тільки чарівна мелодія стихаючи доносилася до принца, а через деякий час зовсім стихла.
Принц від побаченого затамував подих, він хотів щось сказати, та замість слів з його рота вирвалися незрозумілі звуки. І це не дивно, адже він вже дуже давно не вимовляв ні слова, не було до кого йому говорити. Він хотів щоб ця мить тривала так само довго, скільки тривала його неволя у вежі. З нетерпінням він чекав ночі, щоб ще раз побачити загадкову красуню, та все було марно, вона не появлялася більше. Минали дні за днями, місяці… роки… А принц все так же виглядав ту, яка подарувала йому надію на майбутнє. Він знову як колись захотів жити.
Від зустрічі з нічною гостею пройшло чимало часу, не раз прилітали вітри, не один раз приносили новини з усього світу, та про чарівну принцесу не згадували. Вони розповідали про свої пригоди, про біди, які навалюються на людей по всій землі.
Поділившись новинами, вітри почали згадувати історії із самого народження планети. Вони розповідали легенди про динозаврів, про атлантів - людей-велетнів, які були наділені надприродними здібностями, але через надмірну гордість і необачність, знищили свою расу, залишивши нерозгаданою свою історію у недосяжних глибинах океану. У одній із історій вітри ділились враженнями про одну державу:
- Я пам’ятаю якою була Феєна… - говорив Східний Вітер.
- Я її полюбив ще коли вона тільки утворилася, нею правив добрий і справедливий король. Потім правив його син, потім син сина, і так тривало кілька віків аж поки…
Східний Вітер затих. Настала тишина. Усі згадували прекрасну державу, на грізних обличчях вітрів видно було сумну іронічну посмішку. Вони сумували за прекрасною державою, адже тільки там вони могли відпочити, не завдавати людям шкоди. Бо у державі де панує добро, де люди живуть у гармонії з природою не підносилась рука могутніх велетнів нищити все на своєму шляху.
Порушив тишину Північний Вітер – його голос тремтів:
- Я впевнений що всі скучають за Феєною… Адже це була улюблена наша держава. Хто знав що станеться таке лихо, ніхто не міг передбачити, що молодий принц так буде поступати із своїм народом. За це його справедливо покарано, тепер він не вийде на волю поки не зрозуміє свою вину перед державою. Він буде ув’язнений до тих пір, поки не згадає з чого почались його погані вчинки і до чого вони привели його самого, і державу…
- А я чув як стара добра Фея казала своїм чарівним ельфам про подарунок, який приготувала для принца його Доля.
Перебив свого старого дідуся молодий Південний Вітер.
- Усе можливо, я думаю після стількох років ув’язнення принц заслуговує на маленький подарунок. І все ж таки я не можу зрозуміти, що наштовхнуло його на такі погані вчинки? На це питання знає відповідь лише сам принц.
З глибокою задумою говорив Західний Вітер.
- А тепер нам треба розходитись по світу. І знайте одне, принц не звільниться до тих пір, поки не змінить своє ставлення до інших людей, які слабкіші за нього, поки не почне турбуватися про добробут своєї держави…
Сказав Північний Вітер.
Тієї ж миті здійнялась сильна буря, морські хвилі досягали майже до середини скелі. Тоді принц почув чіткі людські голоси, у них було стільки болю, що у серці його защемило, щось ніби відірвалося і запекло. Принц від страху закрив очі, і тієї миті щось торкнулося його обличчя.
- Що це? – Від здивування принц провів долонею по обличчі. Воно було вологе, і на долоні залишилося кілька капель рідини. Принц підніс долоню до рота, і покуштував рідину на смак – вона була солона з гіркуватим присмаком.
- Що це таке, чому ця рідина здалась мені така знайома на смак? – не міг приховати свого здивування принц.
- Це сльози. – Раптом почув він приємний дзвінкий голосок.
- Хто тут? – Злякано скрикнув принц. Він від переляку забився в холодний темний куток.
- Це я – дзвенів голосок - я Сонячний Промінчик. Поглянь вгору.
Принц нерішуче підняв очі вгору, і від побаченого аж відкрив рота, через дірку в стелі дійсно пробивався в вежу маленький сонячний промінчик.
- А звідки ти знаєш, що це сльози? Це не мої, я не вмію плакати. – У принца прокинулась його гордість.
- Я знаю, що це не твої сльози, - продовжував дзвеніти голосок. – Ти і ніколи не вмів плакати, ти тільки інших заставляв це робити. Хіба що тоді коли був зовсім маленький, гм… таке дитя було забавне. – Промінчик усміхаючись ніби на мить перенісся у той час, коли принц був немовлям.
- Та що ти знаєш про мене? – почав був принц, та промінчик його перебив.
- Я багато про тебе знаю, ти навіть не можеш уявити. І не лише про тебе, я про всіх знаю.
Промінчик весело витанцьовував на вологій холодній стіні вежі. Його яскраве світло освітило всю внутрішню частину вежі, і принц побачив що його оточує, вірніше його не оточувало нічого, навколо була тільки одна пустота. Тільки там де пробивався сонячний промінчик внизу щось блистіло. Принц обережно підійшов і побачив на великому камені маленький шматочок голубого неба. Йому здалося, що він колись таке вже бачив, та з усіх сил намагався приховати свій здивований погляд. Але від Промінчика неможливо нічого приховати, він уважно подивився на принца і усміхнувся.
- А хочеш я тобі покажу тебе, коли ти був зовсім маленький? – Промінчик зацікавлено дивився на принца, вивчаючи його реакцію.
- Хочу, – не вагаючись ні хвилини відповів принц. На його обличчі засіяла усмішка, він уже не намагався приховувати своїх емоцій.
- Тоді дивись.
І Промінчик показав чарівний зелений-зелений сад, дерева усі були в пахучому цвіті, на клумбах цвіли різноманітні весняні квіти, в повітрі літали виблискуючи на сонці бджілки і різноманітні метелики. На зелених галявинах бігала малеча, дитячий сміх, здавалося, долинав аж до принца. За деревами було видно білосніжний палац із золотоверхими вежами. В саду гуляли люди різного статусу, ось видно молодого короля і королеву, а у позолоченому дитячому візочку спить немовля. Тільки одного погляду вистачить щоб зрозуміти, яка ця молода сім’я щаслива. На обличчях у короля і королеви не зникала ніжна посмішка. Дивлячись на щасливу сім’ю, принц і сам не міг стримати посмішки, навіть був трохи здивований що не розучився усміхатися адже пройшло стільки років.
- А як вони зараз? – Не відриваючи від картинки погляд, запитав принц. Промінчик вмить змінив свою яскравість:
- Вони давно померли…
- Ні, цього не може бути, - скрикнув принц, - вони такі молоді, та цього не може бути, ти тільки поглянь на них, як це їх може не бути?
Промінчику важко було щось казати, але з усіх сил він намагався заспокоїти принца.
- Та ти зрозумій, пройшло вже дуже багато часу, король і королева прожили довге щасливе життя, от тільки… Промінчик затих.
- Що трапилося? Чому ти мовчиш? Чому ти не хочеш мені розповісти все як було? – принц вимагав від Промінчика пояснень.
- Ти і сам знаєш що було, постарайся згадати, а мені час, ось мене вже кличе сонце на відпочинок, а то я тут у тебе загостював. До побачення, приємних тобі снів, я надіюсь вони сьогодні до тебе повернуться…
Принц дивився вслід зникаючому сонячному промінчику, його погляд застиг на бездонно-блакитному небі. Щілинка на його подив збільшилась, і тепер ще більше неба він міг роздивитись. Принц кинувся до каменю, де була картинка його сім’ї, але картинки там вже не було.
- Де ти?... Чому вона зникла?... – з розпачем у голосі шепотів принц. Тільки небо відбивалося у невеличкій «калюжці сліз». Як тільки принц не вдивлявся в калюжку, та картинки він більше не побачив. Принц не розумів що з ним відбувається, він не впізнавав себе. Незрозуміло чому клубочок підкочувався до горла, в очах розпливалися контури щілинки у даху вежі, йому не вистачало повітря, він задихався, тіло ослабло, ноги підкошувалися, руки тремтіли. Він тихо опустився на підлогу, і закрив руками обличчя. Через деякий час принц відчув на собі пильний погляд, він підняв голову, але нікого не побачив. Навколо опускалися сутінки, небо стало темно-синього кольору, і зовсім вкрилося яскравими зірками. Дивлячись на нього, принцу здалося що його поглинуло небо і він летить між зірками у відкритому космосі. Та відчуття пильного погляду не покидало принца.
- Хто тут?... – Ледь чутно прошепотів принц. До нього поверталися почуття, які він встиг забути за період ув’язнення. Та навколо панувала тишина.
- Хто тут?.. – вже голосніше запитав принц. - Не ховайся, поговори зі мною, мені зараз потрібно з кимсь поговорити. Покажись мені. – та знову ніхто не відповів принцу. Йому здалось що у нього «манія переслідування». Раптом вежа наповнилася місячним сяйвом.
- Не бійся, - почув він лагідний голос. Я тобі нічого поганого не зроблю, тільки хотів подивитися як ти тут живеш.
- Хто ти? – здивовано запитав принц. Він злякано вдивлявся в місячне сяйво, та нікого не бачив.
- Мене звуть Місячний Промінь, - так само лагідно відповів голос.
- Але чому я тебе не бачу? – здивовано запитав принц, продовжуючи вдивлятися у нічне небо. Через кілька хвилин на самісінькому вершечку вежі показався блідо-золотий промінь Місяця.
- Ось я. – Ніжно прошепотів Місячний Промінь.
- А чому ти говориш пошепки? – Запитав принц, все ще не розуміючи свого співрозмовника. Нічний гість не був такий яскравий як денний, і тому принц міг з легкістю дивитися на нього.
- Щоб не розбудити когось, адже зараз всі роздивляються свої кольорові сни, і мені буде дуже шкода, якщо я когось розбуджу, і не дам додивитися ніжний, сповнений чарами сон. Адже люди подорожують у снах у надзвичайні місця, де насправді вони не можуть побувати. Місячний Промінь розповідав принцу у які казкові країни можна полетіти у сні. Що можна побачити при місячному світлі, адже при денному світлі усе виглядає по-іншому, і кольори не такі яскраві вночі як вдень.
- Я так про тебе багато чув – перебив свою розповідь Місячний Промінчик. Він з цікавістю розглядав свого нового знайомого.
- А звідки ти міг про мене чути? – здивовано запитав принц.
- Я багато віків подорожую по всій планеті, і у кожній країні чув про тебе казку.
- Казку?... – принц здивовано подивився на свого нічного гостя, по його обличчі пробігла ледь помітна посмішка. – Цікаво, невже я такий відомий… І чому ніхто мене не шукає? Я вже не знаю скільки років тут провів у цих холодних, похмурих і мокрих стінах…
У його голосі було чути тривогу. Він намагався щось пригадати , але пам'ять його як завжди підводила.
- Чому?... Чому я не можу пригадати хто я?... Як я тут опинився?... І врешті-решт як мене звуть?... – Він розгублено подивився на Місячного Промінчика, в його очах можна було розгледіти ледь помітний промінчик надії, що для Місячного Промінчика було повною несподіванкою.
Місячний Промінчик нерішуче з острахом почав говорити.
- А я не знав що ти тут, я тільки міг догадуватися, але я б ніколи не наважився тебе визволити. І взагалі, чому б це раптом тебе визволяти? Адже зараз людям набагато спокійніше живеться, правда важче їм зараз аніж при правлінні твого батька. Але що поробиш? Життя іде, і час не стоїть на місці…
У принца заблистіли очі. - Він знає… Він знає хто я, і знає що тоді сталося зі мною… Може… Та ні, Він мені не розкаже, і чого б це раптом… - Принц опустив голову, він уже не знав що йому робити. Як йому розговорити нічного гостя, адже Він не був такий веселий як Сонячний Промінчик, у принца в голові роїлося безліч питань. А може він знає хто тоді мчав по нічному зоряному небі на єдинорозі?... Принц повернувся до Місячного Промінчика, на його обличчі появилася посмішка, а в очах… а в очах скільки було ласки… доброти і ніжності…
- Я можу тобі розказати хто вона така.
- Ти знаєш мої думки? – здивовано запитав принц.
- І не тільки. Я можу багато чого зробити. А чарівна принцеса, яку ти бачив колись, це моя добра знайома, ми з нею літаємо по світу, і теж дуже любимо ніч, але вона може ще і вдень мандрувати планетою, а я тільки вночі, і то якщо небо не затягнуть хмари. А їй дозволено все. Можу тобі сказати, вона дуже добра, її доброті немає меж, але й справедлива, у її розповідях завжди перемагає добро, а ім’я її - Казка . Тому ти й побачив її, що у твоєму серці почали прокидатися людські риси, тебе почали хвилювати людські біди, те як зараз їм живеться. Чому не пам’ятаєш хто ти, і як опинився тут у вежі? Я теж можу розказати, а ще краще було б щоб ти на це подивився. І Місячний Промінчик показав принцу усі його погані вчинки, якими він ображав спочатку невинних тварин, потім своїх однолітків, друзів, своїх близьких і рідних. Принц дивився на себе і не міг повірити що усе це він зробив зі своїми близькими, друзями і беззахисними тваринами. Його серце зжалося від болю обіди, яку він відчув, побачивши себе із сторони тих людей які його любили, поважали і прощали йому усі образи, які він наносив морально і фізично. Та цього не могли довго терпіти прекрасні німфи, які захищали тоді людей від усього злого. Принц стояв опершись на невеличкий камінь, що слугував йому за стіл, по щоках його текли сльози, і капали на камінь.
Коли принц відкрив очі, то побачив перед собою безмежні простори, на сході червонів обрій, а на морі пролягала із сходу на захід пурпурова доріжка. Небо було бірюзово-синім і де-не-де пропливали кучеряві перламутрово-рожеві хмарки, йому навіть здалося що він почув крик чайки і приглушений шум прибою, відчув на собі легесенький подих вітру і вдихнувши на повні груди відчув запах моря. Усе це йому було таким рідним, таким близьким, і не важливо скільки пройшло часу, а ці відчуття не можливо забути…
- Та неможливо такі товстелезні стіни розвалити – пробігла думка у принца.
- А ти вщипни себе, - почув веселий голосок принц, він пізнав у цьому голосі Сонячного Промінчика, і відчув на собі легесенький ніжний його дотик.
- Ти поглянь яка краса, невже можна жити на світі і не бачити таку красу, не переживати ці прекрасні почуття?... – Принц не міг намилуватися казковим краєвидом, який йому подарувала його Доля. Він пообіцяв своїм добрим друзям, що ніколи більше не буде себе так жорстоко поводити, не буде шкодити людям які його оточують, які його люблять і довіряють йому.
- А як моє ім’я?... Як мене звуть?... – настоював на своєму принц.
- Сонько, прокидайся, час до школи… – Це був голос, який через століття не забудеш, та що там століття, через віки… Це був голос мами…
На стіні радісно витанцьовували сонячні промінчики, пробиваючись крізь легеньку фіранку. Ніжний вітерець доносив шум прибою і пронизливий крик чайок. В кімнаті панував солонуватий запах моря…
PS. А історія ця - просто сон. Сон який назавжди запам’ятається, і буде супроводжувати принца усе його життя…
11.01.2011р.
ID:
341055
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.05.2012 18:10:07
© дата внесення змiн: 15.06.2012 14:19:21
автор: mari4ka8
Вкажіть причину вашої скарги
|
Надіюсь вам солодко спалось? 
Дякую.
