|
Вона подзвонила і сказала, що хоче його побачити. Не представилася, щоб не викликати якихось сумнівів. Він мав її відчути, інакше навіщо Вона тут?
Він ніколи раніше не чув її голосу, але відразу впізнав її. Він зірвався з місця і на крилах кохання полетів на зустріч.
Він стояв на площі, на яку Вона вказала по телефону. Не міг більше чекати! Так хотілося її обійняти і вже більше ніколи не відпустити.
Він відчував, що Вона десь близько.
Через декілька хвилин Вона з'явилася на площі і відразу помітила його. Як можна було не впізнати того, до якого вона їхала через країни і кордони? Лише заради нього.
Його постать майоріла на краю площі. "Красивий," – подумала Вона. Ще кілька секунд постояла і побігла до нього.
Він обернувся, бо почув кроки. Знайомі кроки, хоча ніколи раніше їх не чув. ЇЇ кроки.
Вона бігла йому назустріч. Така красива! Кучері спадали по її плечах так химерно і так витончено. Теплий південний вітер роздував їх, бавився з ними, немов із пушинками. Вона бігла на високих підборах і у вільному літньому платті. Така гарна. Тепер така близька!
Він теж побіг назустріч. Вони зіткнулися прямо посередині площі.
Вона впала йому в обійми і мало не задихнулася від щастя. Ось тут він. "Мій рідний, мій єдиний," – прошепотіла Вона і ще сильніше притулилася до нього.
Він був найщасливішим на Землі. Вона була з ним і тільки з ним! Він розціловував кожен сантиметр її обличчя, гладив волосся, милувався нею, повільно втрачаючи розум.
"Тепер я тебе вже ніколи не відпущу! Залишайся тут, будь ласка!"
Вони вже не могли один без одного. Варто було відвести погляд на щось інше і Вона вже починала сумувати так, немов не бачила його роками. Панічно боялася втратити його, тому міцно тримала його за велику теплу руку.
Вони рушили площею. Пішли гуляти містом, його містом, а тепер і її. Він показував стільки цікавого і красивого. Місто справді зачаровувало її.
Він був такий гарний і такий кумедний. Розказував смішні історії зі свого життя. Вона тихо сміялася і їла полуничне морозиво, яке вони купили у літньому ларьку.
Потім вони сіли у парку і спостерігали за природою навколо. Просто сиділи і насолоджувалися моментами, які проводили разом.
Вона зголодніла і вони пішли в якесь маленьке і затишне кафе поблизу парку. Саме там Вона вперше спробувала справжню італійську піцу і їй сподобалось. Він пообіцяв приготувати їй таку саму вдома. А втім, готувати їх щодня, якщо Вона так захоче.
День був довгим. Вони гуляли по місті, тримаючись за руку. Таких щасливих світ ще не бачив! Перехожі заздрили їм, але закохані не помічали нічого і нікого.
Наступного дня вони поїхали у Венецію. Колись давно Він обіцяв звозити її туди і тепер виконував свою обіцянку.
Нарешті вони приїхали… Яка краса! Стояла гарна погода. Венеція виблискувала на сонці. Така казкова і тепер така близька.
Вони сіли в човен. Здається, їх мало бути троє: Він, Вона і човняр. І Венеція вся була заповнена людьми. Але, насправді, для них не існувало нікого.
Отже, вони сіли в човен. Він гріб, а Вона дивилася на Венецію. Дивилася довго, фотографувала голубів на дахах, відблиски сонця у воді і його, такого красивого…
Часто не витримувала і тулилася до нього. Тоді Він покидав весла і вони лягали, щоб подивитися на чисте блакитне небо Венеції. Воно було таким бездонним, як і його очі, тому Вона просто тонула у цій блакиті, не пручаючись.
Хіба було більше щастя?
Венеція була тільки їхня. Тільки їхня і більше нічия. Вони були з нею наодинці. Були з нею і були в ній. Вона доповнювала їх, була чимось особливим, досі неописаним.
Якщо люди вважали, що закохані – дві половинки одного цілого, то Він і Вона були не схожі на інших закоханих. Любов, яка існувала між ними, була Венеція. І Венеція була тим, чого їм так не вистачало для того, щоб стати одним цілим. Він, Вона і Венеція – ось справжнє і єдине ціле. Венеція була тим, що об'єднало їхні серця і душі, зв'язало навіки через бажання бути разом. Бути такими, якими вони були зараз, просто сидячи у дерев'яному човні.
Вони осмислювали своє життя. Кожен з них був у своєму світі, але світ для них був один. У кожного свої думки, але думки на двох. Вони читали їх, розуміючи один одного з півслова. Ба! Навіть без слів. Їй достатньо було поглянути у його блакитні очі і Вона вже знала, для чого Вона в цьому світі. Просто щоб бути з ним.
Отак сидіти біля нього і тримати його за руку. Відчувати його тепло і його подих. Кожен подих, такий рівний і такий рідний.
А Він? Найбільшим щастям для нього було мати ЇЇ. Тут, поруч з собою. НЕ десь там, поза реальністю і кордонами різних світів, а ТУТ. Тримати її за руку і бачити відблиски сонця у її золотому волоссі. Хіба було більше щастя???
Вони були самі. Тільки Він, Вона і їхня Венеція. Ніколи не існувало інших людей і ніколи вже не буде. Вони разом навіки і нікого їм не потрібно.
Якби ж можна було отак вічно сидіти у цьому човні і дивитися на захід сонця…
Міст Ріальто кидав тінь на дзеркальну воду і здавалося, що він хоче впасти. Але падав не міст, а сонце. Воно опускалося в море, залишаючи світ без свого світла.
А для чого їй світло, коли в ньому мільярди таких сонць? Коли є тільки Він, тільки Він. Навіть сонце тепер не стояло поміж ними.
Сутінки лагідно огортали закоханих своїм теплом. Було ж літо. Теплі вечори. І вони могли вічно гуляти вулицями Венеції, заглядаючи у яскраві вітрини магазинів. Стільки всього навколо! І одночасно нічого.
Вони любили лягати на теплу, запашну траву і дивитися на зорі. А зорі дивилися на них… Хоча вони і були холодними, позаземними тілами, проте було в них щось таке, що притягувало закоханих. Якась дивна магія, яку було неможливо збагнути зараз, такої казкової літньої ночі.
Вона знайшла найяскравішу зірку і вказала на неї пальцем.
"Тепер вона – наша". Що б не розлучило їх, що б не завадило їм бути разом, а ця зірка повинна завжди бути їхнім сигналом, своєрідним зв'язком у різних куточках Землі.
Вони лежали і рахували зорі, яких було безліч. Світ потиху замовкав.
Вона змучувалась і засинала на його плечі. Спочатку Він милувався нею, рисами її обличчя, а потім брав її на руки і переносив у теплий будинок. Ніжно, щоб не розбудити. Лягав поруч і поринав у сон. І їм обом снилася Венеція.
У будинку стояли пахощі трав і сушених квітів. Балкон був відкритий і теплий вітер тихо прокрадався у кімнату. Не було нікого навколо.
Тільки Він. Тільки Вона. Тільки Венеція.
Хіба існує більше щастя..?
*****
А як було насправді?
Вона подзвонила і сказала, що хоче його побачити. Не представилася, щоб не викликати якихось сумнівів. Він мав її відчути, інакше навіщо Вона тут?
Він ніколи раніше не чув її голосу. Він не міг її впізнати, тим більше Вона говорила його мовою. Без сумніву – жодних підозр. Він вирішив піти.
Він стояв на площі, на яку вказала Незнайомка по телефону. Вона запізнювалася! "Навіщо назначати зустріч, якщо навіть прийти вчасно не можна?" – подумав Він. Пройшло півгодини. Але Він залишився стояти, вирішивши почекати ще 5 хвилин. Цікавість брала верх.
Він нервово витягнув сигарету з кишені і підпалив. Курити не хотілося, Він взагалі вже кілька років не курив. Носив одну пом'яту сигарету з собою на всякий випадок. Зараз був такий випадок. Він щось відчував. Але не її…
Вона з'явилася на площі і відразу помітила його. Як можна було не впізнати того, до якого Вона їхала через країни і кордони? Лише заради нього.
Його постать майоріла на краю площі. "Красивий," – подумала Вона, але відразу вбила в собі таку думку. Можливо не варто було приїжджати?
Вона теж була красива, як ніколи. Кучері спадали по її плечах так химерно і так витончено. На високих підборах і у вільному літньому платті. Така гарна. Жаль, що Він не бачить…
Вона знала, що він не помітив її. Він стояв повернутий спиною і вона не могла ступити ні кроку до нього. Немов паралізована. Просто так стояла на краю площі, на безпечній відстані і тремтіла від хвилювання.
Ось Він тут, так близько, а Вона не могла до нього підійти. Просто стояла і дивилася.
Раптом до нього підійшла якась дівчина. Вона була такою милою і красивою..! Ревнощі жорстким клубком підійшли до горла. "ЯК?".
Вона була розгублена.
Він побачив свою дівчину і вона теж його помітила. Підбігла, поцілувала і спиталася що Він тут робить. "Та нічого важливого," – відповів Він і подумав: "Незнайомка не прийшла." Вони взялися за руки і пішли площею.
О Боже! Вони йшли прямо до неї! Серце впало в п'ятки. Вона не знала що робити і куди подітися. Врешті, вирішила прикинутися перехожим і пішла їм назустріч. Хотіла просто заглянути в його очі… Може, він впізнає?
Рішучим кроком, повним хвилювання і нервів. Чому так довго? Їй вже набридло йти, хоча не пройшло навіть п'яти секунд.
Ось вони вже близько.
Вона проходить прямо біля нього.
Їхні очі зустрілися. Лише один погляд і лише один раз. У її очах було стільки любові і смутку за навіки втраченим коханням. У його очах був подив і жаль за минулим. Проскочила якась іскра. Навіть блискавка! Вона вдарила обох током, який дійшов до серця. Щось поворухнулось. Але цього було недостатньо…
Можливо, якби ця зустріч відбулась декілька років тому, все було б по-іншому. Можливо, Він не ішов би за руку з іншою.
Можливо, її серце не було б розбите на тисячі шматків.
Можливо…
Але їх нічого не тримало і нічого не пов'язувало. Тепер дійсно нічого. Вони розминулися.
"Він не впізнав мене," – з жалем подумала Вона. Тепер у нього була інша.
Хоча як він міг не впізнати..?
"Це була Вона! Тут. Так близько. Але вже занадто пізно," – подумав Він і сильніше стиснув руку своєї коханої. Тепер в нього була інша і вони були заручені.
Почуття до неї остигли вже давно. Просто в душі залишився якийсь осад…
Вона і Він крокували площею у протилежних напрямках. Ніхто не оглянувся назад. Сьогодні вони розійшлися, щоб вже ніколи не зустрітися…
ID:
352797
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.07.2012 08:56:25
© дата внесення змiн: 25.07.2012 17:59:05
автор: Юлія Ярема
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую, зараз виправлю)
