Хочеться повернутися в дитинство. Там було реально класно. Не треба було ні про що турбуватися, не було ніяких проблем, ні хто не очікував від тебе ніяких рішень. Ти просто прокидався зранку, мама готувала сніданок, одягався –і галопом на вулицю. Єдиним питання, яке поставало це: « А що ми сьогодні будемо робити? Гратимемо в піратів чи просто поганяємо м»яча?»
Шкільна пора… її ми, мабуть, пропустимо. Занадто багато прийдеться описувати. Але вона теж була класна!
Студентство. Його ми ніколи не забудемо! Адже це прикольні однокурсники, безсонні ночі перед екзаменами (правда не у всіх), тематичні вечори, цікаві пари ( правда не всі), вечори на коридорі гуртожитку під гітару.
А потім? Потім починається те, що наші викладачі іменують «дорослим життям». Найцікавіше те, що нам чомусь не розповідають про те, що нас там чекає. Будучи дітьми, підлітками, студентами ми не думаємо про те, як ми будемо жити далі, чого ми насправді хочемо від життя. Не всі правда, я за всіх не розписуюсь. Просто більшість. Більша половина.
Я зіткнулася з реаліями життя будучи ще дитиною. Я наївно думала, що готова до того, що мене чекає. Я багато чого бачила, багато чого пережила, хоча мені якихось «надцять».
Повірте це не так. Якщо ти думаєш, що сам можеш добитися якихось успіхів, сам досягнутих поставлених самим собою вершин – фактично це реально, практично – майже неможливо. Ти стикаєшся з непорозуміннями близьких, що особливо боляче. Повірте, якщо ви не матимете підтримки батьків, коханої людини, друзів ( хоча ні для мене це не пріоритет) тобі важко. Хіба що ти дуже сильна людина – морально і фізично. Бо якщо ти жінка, емоційна, чутлива, слабка – тобі важко.
Я не вірю в те, що цей світ створений для того, щоб жінки ним керували. Ми, в першу чергу, майбутні мами, кохані дружини, найкращі подруги. А ми беремо на себе роль чоловіків. Знаєте ми досить смішно в ній виглядаємо. Я ніколи не скажу, що ми не можемо її виконувати або, що ми з нею не справляємося. МИ можемо. Але тільки тому, що МУСИМО.
І створюючи стереотип сильної, всезнаючої жінки ми і втрачаємо чоловіків. НЕ тому, що ми цього хочемо, а просто тому, що ТАК виходить. Чоловіки вже впевнені, що ми самостійні і абсолютно не потребуємо їхньої підтримки, і як не крути а це правда. Хоча вони і помиляються. Підтримка нам потрібна завжди.
В певний період свого життя я взагалі задумалася – чи потрібен мені чоловік? Зараз я розумію, що він мені дуже потрібен. Не для того, щоб допомагати по хаті або тягати важкі мішки, а просто для того, щоб він був поряд у важку для мене хвилину. Щоб він просто обійняв мене і мені стало легко на душі, щоб він закривав мені поцілунком рота, коли я починаю говорити нісенітницю. Щоб своїм інакшим поглядом на життя відкривав мені ті частини ситуацій, які стаються в моєму житті.
Хочеться, щоб в кожної був такий…
ID:
357027
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2012 10:04:48
© дата внесення змiн: 13.08.2012 10:04:48
автор: Письменниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
