Жовтоокою ніччю крізь сон стукотіла по вікнах,
По землі тисячами дрібних невгамовних думок.
Заховатись допоки, мов фокусник з цирку, не зникне.
Загорнутись у ковдру, щоб не підійшла ні на крок.
Затулити долонями вуха, щоб вмить оніміла.
Раптом різко і сильно: рятунку у стінах нема!
Відчинити, впустити у себе до розпачу біле.
Просто дихати поміж застуд і людей.
Все ж зима.