Я – дощ.
Легенькими краплями падаю вниз.
Стікаю холодними стріхами будинків
І враз – розумію, що є примарою твоїх снів.
Згадую, скільки було пропущених мною дзвінків,
Недоїджених сніданків, ненаписаних листів…
Згадую, скільки було часу у нас - без образ,
Випитих келихів щирості, не сказаних фраз…
Заспокоює те, що я – дощ.
Краплями попадаю на вії,
Стікаю біля очей, дивись –
Сонце тьмяніє.
Напевно, то все через хмари,
Що принесли мене, і тумани
Навіюватимуть ще довго на тебе
ці чари – мої почуття це примари.
Зачекай, не ховайся під дахом.
Так я тебе не обійму.
Доки не висох під пронизливим страхом –
Дай поцілую тебе, дай обійму…
