Чому так холодно?.. Вже ж весна.. Чи, може, знову осінь?
Вигляну у вікно. Там силует? Ні, не може бути... Ти? Не ти?..
Підбігаю туди з надією у серці... і падаю у відчаї.
Тебе нема. Чому так важко змиритись? Ні, навіть не змиритись, ПОВІРИТИ у це. Мені сказали це вчора. Чи позавчора... А може, ще минулого тижня... Тоді ж була весна, а зараз - осінь... Чи ця осінь лише моя?..
Спершу було боляче. Я не плакала. Потім було байдуже... А зараз... Зараз я навчилася не відчувати болю. Але є мінус - не відчуваючи його, я не відчуваю й нічого іншого.
Я оперлася спиною до стіни біля вікна. Закрила долонями обличчя - щоб не закричати. Від відчаю... від жахливого відчаю, що прийшов на зміну невірі! Тебе нема - і я не можу цього змінити. І від цього серце рветься на шматки...
Невже... невже твоє ім*я не висвітлиться більше на екрані телефону? Невже не буде повідомлення? Невже я не почую більше твого голосу... Невже в мене відібрали все?..
Ти не помер. Такі як ти ж не можуть померти. Тебе просто більше немає.
Самотня сльоза скотилася по зблідлому, байдужому обличчі.
А твій силует і досі стояв у вікні.