Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
слава України.
Тарас Шевченко
НА ТЕРЕЗАХ ІСТОРИЧНОЇ СВАВОЛІ
(вступний екскурс)
На сторінках історії людської
є Золота Орда в Русі святій.
Немає України Золотої,
усупереч історії своїй.
Чи продали, як Йосипа, у рабство?
Чи то купили древній родовід,
як Яків первородство свого брата?
Чи то вписали в метрику сусід,
щоб тішитись, що одурили світ
і марно ветху спадщину шукати,
якщо затерто історичний слід?
Царі й псарі трудились недаремно.
До скіпетра кортіло булави,
в палату Грановиту – хоругви.
І Ванька Грозний, і Петро скажений,
і Катька в розважаннях навіжена,
і більшовицька підла «грязь Москви»
висотували українські гени.
Все – з ніг на голову.
Тепер – без голови.
...Колись минеться.
Всяк сьогодні пан!
І Україна справді:
– ще не вмерла!
Не тільки ж тої слави, що Богдан?
І сталінська орда її не зжерла,
і гидь фашистська з мап її не стерла
і СРСР не втримав за жупан.
І як спартанці захищали Крути,
і відстояли в битві Конотоп,
коли сказали, – тут Москві не бути!
В бою полків козацьких не зігнути,
забракне зброї – буде вам потоп.
Не змеркне слава й подвиг патріота.
Всього було в гіркому морі сліз.
Був Сагайдачний. Був Сірко. Був Гонта
і Залізняк, Богун і Кривоніс.
На жаль, була й Мазепина скорбота.
Батурин..., зрада... і полковник Ніс...
Пізніше – збільшовичена мерзота
цвіт нації
скосила
в тінь беріз.
І все це правда, – тільки що не всенька,
без брому і тепер не обійтись.
«Є-є в нас воля!» – Тільки всім на злість.
І незалежна Україна ненька
оборонятись мусить, як колись.
Мільйонними смертями смерть здолавши,
кріпацтво й геноцид пережили,
пожертвували цвітом нашим кращим,
одним ударом в люди доросли.
І це ж хватає клепки у народу
вклонятись знову клану ворогів,
та зрадивши Вітчизну і свободу,
все плакатись на владу буржуїв.
Це ж треба мізків бувших піонерів,
щоб тріпатися на гачку приблуд –
заслужених сексотів – двох на пуд,
в кільватері дідів-пенсіонерів,
спираючись на їх усохлий глузд.
Та ви ж огляньтесь.
Чи потрібні сльози?
Земля давно полита ними вщерть.
Ще не ведуть з налигачем на смерть.
Пішли з ганьбою «плющенки» й «морози».
Гальмує
п’яте колесо
у возі?
Чому ж його не викинути геть?
Не вийдемо з болота наодинці.
Не буде правди, поки до керма
ворожим кланом товпляться ординці.
І поки дух в крові не освятиться,
то може й справді нації нема?
Просніться, люди. Станьмо всі за право,
коли страждає з нас хоч би один,
Вчитаймось в те біблійне і яскраве,
що зважені всі наші підлі справи:
вже – MENE,
TEKEL…,
далі – …UPHARSYN!
З сумою не пристало нам стояти.
З тюрмою попрощалися давно.
До влади вже не відділяють грати.
Вже досить з переляком заглядати
із сьогодення
в історичне дно.
ID:
414932
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 02.04.2013 11:45:03
© дата внесення змiн: 02.04.2013 11:45:03
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
