(ЗА МОТИВАМИ КАЗКИ ГАНСА КРІСТІАНА АНДЕРСЕНА: «РУСАЛОНЬКА»)
ЕПІЗОД З КУЛЬМІНАЦІЄЮ І РОЗВ'ЯЗКОЮ
«Кинджал цей роздобути нам вдалося»,
- казали сестри Русалоньці своїй,
«лише віддавши відьмі власні коси,
Тож маєш чимсь пожертвувать і ти.
Убий його. Кинджалом в серце. Кров’ю
Повинна свої ноги окропить -
Люба, так повернешся додому
І проживеш із нами триста літ.
Вирішуй. Бачиш, смуга над водою
Порізом понад морем простяглась?
То сонце сходить. Люба наша, в море
Повернешся лиш піною до нас».
Русалка лиш кивнула. Звісно, голос.
Таж відьмі за кохання віддала!
І як тепер покинути цей образ,
Що бачила у мріях і у снах?
Як бути їй? Русалонька сиділа,
На них обох дивилась і зітхала,
І сльози їй, розгубленій, котились
І крапали на білий блиск металу.
Поглянула востаннє і змирилась…
І зблиснула на мить блискуча сталь,
Русалонька здригнулась. І впустила
Розпачливо свій піднятий кинджал.
Згадала раптом. Все: і його погляд,
І їх танок, в ногах пекучий біль.
«Не можу я любов згубити», - здогад
Штовхнув її в міраж із-поміж хвиль.
... А сонце так повільно підіймалось,
Та наближалась стрімко пучина,
Піною морською швидко стала
Русалка, що летіла із корабля.
