Здавна обминаю я дороги,
де мене ще д́ідько не носив,
щоб мені не наставляли роги,
поки я когось не спокусив.
Від жінок ховаючись подалі,
я свій кльош останній приберіг.
Тут мене і спокусила краля,
що ніяк відмовитись не зміг.
Радісно зустріла ще не теща,
хоч придибав я не на коні,
та зате умів збрехати дещо,
як жилось не солодко мені.
Всім було – ні холодно, ні жарко,
що мені не весело в житті
і коли нема яєчні ранком,
і коли не спиться в самоті.
А тепер нічого я не прошу,
скільки можу, стільки і везу,
а буває, що й потрошку ношу,
щоб здавалось зверху як внизу.
Я усіх шаную й поважаю,
хоч давно вже виріс із штанів,
хоч мене ще й досі виглядають
в хаті з очерету й бур’янів.
Так і не вернувся я додому,
хоч минають роки золоті.
Що ж робити діду не старому,
коли є ще кралі молоді?