Кожне літо ми мріємо знову
про недавнє у повній красі,
про майбутні столичні будови,
що під стать стародавній Русі.
Лиш історія знає достоту,
як змагались віками щодня
за столицю свою патріоти,
скільки сили, і крові, і поту
вартувала столична броня.
Та й прийшли,
що і нікуди далі...
Рідний Київ до мене глухий.
Окупантам карбують медалі.
У столиці – господар чужий.
І тепер тільки дурникам сниться,
ніби влада в достойних руках.
Що ми хочемо, люди?
Дивіться,
як у власній державній столиці
можна жити не тільки у снах.
Ось у Лаврі проснулися дзвони.
Трударям на роботу пора.
Школярів і студентів загони
чешуть гризти науку й закони.
В дитсадочки спішить дітвора.
На казну не скупиться столиця
для майбутнього – для вчителів,
і ім’я науковця святиться,
і забутим ім’ям, як годиться,
Гіппократами звуть лікарів.
Справедливі суди й адвокати,
і корупції зовсім нема,
бо свою непідкупну зарплату
проїдають вони не дарма.
Мирно творять закон депутати,
поки стукне комусь п’ятдесят,
щоб на решту лишалось багато
світлих буднів і радісних свят.
По Дніпру сновигають ракети
і під муркіт глухих двигунів
сплять спокійно співці і поети
на сторожі омріяних днів.
Всім відкриті і вікна, і двері
до дерев, до трави, до квіток.
Мов мальовані, парки і сквери
відкривають в природу місток.
Он де Либідь вервечкою в’ється,
чисті води несе у Дніпро,
і пташина в гаю відгукнеться
на притишені звуки метро.
Тихохідні проходять трамваї.
Велотраси ведуть звідусіль,
під землею летять до окраїн
електричка й електромобіль.
Тиха ніч опустилась над містом,
де-не-де мерехтять ліхтарі
пізнім парам, що хочуть зустріти
світлий промінь нової зорі.
А тепер тільки дурникам сниться,
ніби влада в достойних руках.
Що ми хочемо, люди?
Просніться!
Обираймо майбутнє столиці.
Оббирають трудящих у снах.