Малий Тарас босоніж біг по полю. Суха земля настільки різала в п’яти , що вискочивши на обочину у хлопця ноги були покраяні в крові. Малий того, навіть, не помітив. Він нісся по траві, ковтаючи пил. Гілля дерев било по лицю. Галузки то по обличчю, то за жупан гатили. Увесь подертий тікав від вартових, котрі гналися за ним, як за диким звіром. Тарас думав лиш про Марину, яка лежала у холодній хаті – уся знівечена та зморена від голоду. Вже третій день нічого не їла. У кармані міцно тримав жменю гнилих колосків. Думав, може десь збереглися сирі зернятка – буде Маринці на оладку.
Аби втекти від них – довелося йти у брід через крижану воду. Тіло, наче було поштрикане голками – усе червоне від пекучої води. Та все ж таки дістався до околиці, прошмигнув у двір, аби ніхто не побачив. Доки обходив паркан за хатою, угледів як у сінях горить свічка – значить Маринка ще жива. Зайшов до хати. Було чутно важке від болю у грудях Маринине дихання. Почав лущити зерно. На дворі пронизливий вітер завивав по шибках. Тарас обережно прислухувався, чи не йдуть активісти, як тоді за мамою, коли востаннє пекла для нього і Маринки хлібці. З тих пір Маруся, як любила називати її ненька, лежить і не поворухнеться. На ослоні, від сонячних променів жовкла сушена кропива. Марина розплющила очі. Єдине що вона побачила через привішену шторку на дверях, це маленькі тендітні із ціпками рученята, які вправно перебирали зернята. Скоро хотів розтопити піч. Марина знаходила у собі сили аби краєм ока подивитися на Тараса. Вона мовчала щоб не лякати своїм тяжкими болем брата.
Аж раптом почувся стукіт у хвіртку. Важкі кроки чобіт чулися у сінях. Через вікно доносився нестерпний запах папірос. Марина почала кашляти.
- «Услідили» - подумки мовила Марина.
До хати зайшло троє чоловіків.
- «Ось він » - показав один із них. Інший же почав нишпорити по горнятках. Біля печі він знайшов майже перетерте на муку зерно.
- «Щеня. Хапайте його.» - скажено крикнув їхній ватажко.
Тарас припав до сестри. Обняв – не відпускає. Серце калатало несамовитим ритмом. Це, мабуть, останнє, що відчула Марина.
Схопили, як оклунок Тараса і поволокли на вулицю. Малий пручався та ще більше від того отримав стусанів.
На ранок його відпустили. Увесь в синцях – нема живого місця – рвонув додому. Двері були настіж. У сінях товклися чужі коти.
- «Маринка ж замерзла, напевно. Цілу ніч хата була відкрита» - подумав Тарасик.
Переступив поріг. І миттю до неї. Марина лежала. Очі закриті. На блідому обличчі була тендітна усмішка. Саме такою Тарас запяматає її на все життя. Терплячою та мужньою. По шибках стікали краплі дощу. Осінь. Біля печі лежали колоски. Крихта хліба, ціною життя.
