- Ти чуєш, любий? сурми грому...
В обіймах хмар народиться гроза...
Давай підем хутчіш додому...
Так лячно... дощ, немов сльоза...
- Не бійсь, кохана... я приго́рну...
До серця... там наш спільний дім...
І мить кохання неповторну...
В собі назавжди возлюбім...
- Гроза вже вщухла, мій коханий...
Та ти мене не відпускай...
Цілунок твій, як мед гречаний...
П"янкий, як росяни́й розмай...
- Моя лебідко, знаєш добре...
У світі більш любіш нема...
І твоє серденько хоробре...
Мене до неба підійма...
- Мій соколе, поглянь... веселка...
Вже зацвіла за небокрай...
Бери коня... і на сіделко...
Вези мене в кохання край...
- Рушаймо ж, мила, у дорогу...
Там де залишимось лиш ми...
Хай вкаже шлях нам до порогу...
де щастя... янголя крильми...
Кто Буцефала к ней направил,
Кто Росинанта подгонял,
А кто Пегаса гнал без правил -
По небу,
Всех пообгоняв.
Ну, а она ждала другого...
И он скакал. Был долог путь.
По звёздам цокали подоковы.
Дождётся ли?
Когда-нибудь...
***
Да, соглашусь с нижеподписавшимися. Просится под бандуру, сопилки, дёгкий перетрях бубна. Очень лиричная, народная, душевная, Лийк.
Лія*** відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ото щира українка!!! Табун вже підігнали, а вона все жде свого...
Така діждеться!!!
Тільки може бубна не треба? га? сусіди сплять...
Та хай до порогу... а там вже сама заштовхну... 
Хай довезе до щастя порогу 
