Зупиняюсь. Вдивляюся в себе.
Копирсаюся в мотлосі мрій,
Що колись так хотіли у небо...
Не змогли. Тільки крихти надій
Залишили, як згадку яскраву,
Ніби зірочка сяє в душі,
Як спасіння мені, як забаву
В повсякденній пустій метушні.
І, коли павутинням байдужість,
Туго-туго мене огорта,
Знов дарує і силу, й рішучість
Крихта-зірочка мрій золота.
я знаю цей стан, Оленько, гарне вирішення проблеми написання чудового вірша,
у мене дуже схожий *Диптих, або відповідь самій собі* в рубриці * із старих зошитів*
іноді цей стан накриває з головою. але ж... ми поети
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це, Аня, мабуть, наш вік. Роки, як вода, крізь пальці. Ось і розумієш, що мрії все приземленіші і дуже багато вимріяного не збулося.Але ж - життя продовжується.
Чудово, Оля. Нехай гріє та світить завжди 
