У сутінках тихо сонце сховалось,
невпевнено вийшов місяць здавалось.
Чи тому це,бо він ще непроснувся?
жалісно чогось на зірки він озернувся.
"Діти мої,лихо з вами!
Що ж ці люди роблять з вами?
Своїми мріями вас геть погубили,
я вже й забув коли ви мерехтіли!"-
жалісно до зірок він промовляв,
і невтомно сльози свої витирав.
З білю на дітей своїх дивився,
та тихенько над ними він схилився...
"Тату,тату ти не плач,
на людей не гнівайся,а пробач.
Вони невиноваті,що так важко жити,
і в надії почали від нас вони просити.
Хтось просить матері сто літ прожити,
а хтось кохання та когось любити.
У когось діти хворі,та здоровя просить,
А в когось діточок нема,та від нас їх просить.
Комусь потрібні гроші й влада,
та тих неслухаєм ми ,бо то нахаба!
А кому на буханку хліба невистача,
тому від себе зичем ми гроша.
Сторицею це батьку нам обернеться,
адже людина після знов до неба звернеться.
З молитвою шани та подяки до Бога,
а ми його небесна допомога.
Ми ті кого люди побачать,
до кого щоночі поплачуть.
Ті хто нічого нікому нерозкажуть,
і ніколи в допомозі невідкажуть."-
ось так зірки місяць заспокоїли,
і свою втому вони обгрунтували.
На службі вони,і така в них праця,
З Богом для людей,от така от співпраця.