|
(Подорож Тараса Шевченка по сучасній Україні)
БАЛАДА
Затрусилась земля рідна,
Переполошилась.
Що це, що це? Мо' татари
В країну вломились.
Та й стукотить копитами
Новая біда
І летить поміж житами
Золота Орда?
Боже, Боже, це ж з Майдану
Гуркіт та тризвін
Та ще гірше ніж з вулкану
Розноситься він.
Та й долами покотився
Й горами крутими.
Аж від струсу похилився
Святий Володимир
Святі мощі затрусились
У дальніх печерах.
Та всі птахи поховались
В київських озерах.
Гуркіт лютий той летів
По Вкраїні-ненькі
І у Каневі збудив
Тараса Шевченка.
…Встав в погожу тиху днину
Тарас спозаранку.
- Ой, яка ж ти Україно,-
Сказав ще на ганку,
Така ж тиха та убога,
Богобоязлива,
Іду твоїми дорогами
А у серці злива.
А у серці нова сила,
Нарешті, Вкраїно,
Я іду до тебе мила
І свою дитину
Не забула. І з сльозами
Ніжно пригорнула -
За високими житами
І сонце проснулось.
Розгубився, роздивився:
«-Куди ж це піти?
Де ж це люди? Зажурився.
Де ж якісь хати?.
Пройшов трохи, коли бачить
Є якесь село,
Гавкіт десь роздавсь собачий,
Й …ноги понесло.
Коли ближче. – «Боже милий,
Що ж то за хати?
Круглі бані, довгі шпилі,
Високі мости.
Такі хати величезні,
Неначе до хмар.
Та колони товстелезні
Десь по вісім пар.»
Ось і брама металева,
Видно живе пан».
Та й постукав. Мов два леви
Струсили паркан.
Запищало, задзвеніло,
Та застугоніло,
Три замки зашкреготало
Й вилетіло тіло.
Щось похожее на півня,
Велике пихате,
В уніформі якійсь дивній
- Боже ж моя мати!
«- Чо хотел и что за птица
Чо стучишся в дверь?
Тарас мовив: -« Та водиці б,
Бо жарко тепер».
- «Я секюрити, ол райт,
Не хозяин хаты,
Воду в МАГе покупай,
Ты все понял, батя?
- Ні бельмес не зрозумів
З цієї розмови! –
Сказав Тарас - аж спотів
Від тієї мови.
Мабуть за два віки ті
Помінялась мова,
Якщо отой «секюріті»
Мичить, як корова.
Піду далі, до столиці
В місто, де жив Кий,
Може будуть нові лиця
Й добрий люд новий.
З тим, що було у поета
На дорогу здибав…
…А там схожі на карети
Їздять якісь дива…
Щось тризвонять малохольні
Та кудись спішать…
Так, неначе їм всім солі
Хтось підклад під зад.
.- Так, змінилась Україна –
Подумав Тарас –
Прости, Боже, твого сина,
Прости оцей час!
-Прости, Боже, цю ватагу,
Та скарай негожих,
Тих людей, що через блага
Світ не бачать Божий.
…Ось маленькая хатинка,
Діти на порозі,
Наче чепурна дитинка,
Стоїть при дорозі.
Зайшов тихо, край порога,
Скинувши свій твинчик,
-«Як зморився я з дороги»-
Присів на ослінчик.
Дитя ніжне, босоноге
Принесло водиці,
- Нате, діду, Слава Богу,
Тільки-що з криниці!
А ось і господар хати
Мовив: «-Перед ніччю
Скільки ще вам мандрувати,
Божий чоловіче?.
«-Так, далеко- мовив- сину,
По усіх повітах,
Зараз трохи відпочину
Й піду, доки світло» .
-«В моїй хаті, хоч і тісно,
Та в ніч не ідуть,
Відпочиньте та поїжте,
А там вранці в путь.»
…Йшов. Роздумував по днині-
Життя наймудріше,
Чим біднішая людина,
Тим вона добріша.
Отак в думах і дійшов
До Києва – града,
В очах блиски від церков
І дзвін, як відрада.
Все літає без зупину
І каштанів цвіт,
Заквітчав усю вітрину
Де мій Заповіт.
Скільки років пролетіло,
А ще пам’ятають
Мене нині в світі білім
І вірші читають.
Раптом бачить в небі синім
Густий чорний дим
Десь з майдану. –«Святий сину
Змилуйся над ним!»
Підійшов. А там страхіття
Як під час війни.
Навкруги літає сміття,
Мов від сатани.
Все палає, все клекоче,
І брат брата б'є
І плюють друг другу в очі
Кожен за своє.
Стало страшно. -Боже! Люди!
Чи здуріли геть!
Що ж надалі оце буде? –
Промовив поет.
Схаменіться, добрі люди,
Що ж ви наробили
Та ви ж душу українську
У собі убили!.
Враз хапаєтесь за вила
Та йдете вбивати,
Чи для цього породила
Всіх вас рідна мати.
І брат в брата знову злісно,
Кидає каміння.
Так розбити лоба, звісно,
Не потрібно вміння.
Озирнітеся ж, сини –
Позад за спиною,
Поховалися пани
Й керують тобою.
Тицьнуть тобі копійчину –
Іди та вбивай!
А собі складають гривню,
Собі роблять рай.
Ніде правди тут подіти
Як слова згадаю:
«-Гірше ляха твої діти
Тебе розривають…»
Україно, знов без ліку,
Багатостраждальна,
І ти з віку і довіку
Неофеодальна.
І всі лізуть в Україну,
Мов мухи на мед,
Та до прірви, чуєш сину,
Штовхають вперед.
-Дай же розуму їм, Боже,
Нерозумним дітям,
Отямитись. І негоже
Розійтись по світу.
Тож прозрійте добрі люди
Скиньте в море синє
Всіх «добродіїв приблудних»
Що налазять нині.
І посли поприїжджали
У країну знов.
Мов пиявки, присосались,
Сосуть нашу кров.
Ой, козаче, стогне земле
Від всіх вурдалак,
Від варварів іноземних
Й наших посіпак.
Глянув Тарас на Вкраїну,
Та й тихо заплакав,
Пішов собі у світ синій
Бідний неборака.
Та й залишив сиротину,
Світ мільйоноокий ,
І пішов в свою хатину
Та й на вічний спокій.
ID:
479172
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 13.02.2014 13:13:37
© дата внесення змiн: 13.03.2014 08:13:33
автор: Віталій Поплавський
Вкажіть причину вашої скарги
|
