Народе мій! Признай в мені дочку –
Селянку в корені і гіллі…
Ти – океан, признай в мені ріку,
Ту, що несе до тебе хвилі вільні.
А разом ми – знедолена земля,
Аж чорна від зневаги і побоїв.
Нам щось іще наказують, велять,
А ми такі знесилені обоє…
Де мітка, що лише подоти – біль,
А далі – місце, де квітують мрії?
Хай стану краплею, народе мій,
Й твойого болю, і небезнадії.