Напустила осінь туману...
Розпустила осінь жалі...
Як пізнати у тому тумані,
Ти кохаеш мене чи ні?
Як відчути у тому молОці,
Чи правдиві твої слова?
Як збагнути у цій мороці,
Чи кохаю тебе і я?
Як почути в безмежній омані
Твого й мого серденька стук?
У холодній порожній безодні
Чи знайду я тепло рідних рук?
Все пускає осінь тумани
І заплутує наші сліди.
Може літа п`янкі дурмани
Нас кудись не туди привели?
Може хміль весняний духм`яний
Збив з дороги на манівці?
Я кохана і ти коханий,
Та чи ми половинки ті?
У лютневій останій завії,
Коли страшно вмирала зима,
Чи мої запорошені вії
Мав зігріти? А може дарма
Нас зима переметами білими
Підштовхнула в обійми весни,
Може травень з хмільними сюїтами
Не для нас шаленів на землі?
Чи спасіння прийшло узимку?
Чи кохання було навесні?
Чи надія, народжена влітку,
Не загине в туманній імлі?
Вже нема ні вперед, ні позаду,
Ані вниз, ані вгору нема,
Я блукаю...Дай, Боже, пораду !
Ні, не треба! Я мушу сама
Відшукати, відчути, збагнути,
Де кохання, де рідна душа.
Мусить серце побачить, почути,
Лиш для серця туману нема.
Із заплющеними очима
Не страшні ні туман, ні імла.
Поруч ти й за моїми плечима
Виростають два дужих крила.