Нічого таки особливого — смерть як смерть.
Раптова зупинка серця, темрява і холод.
І якщо надранок хтось скаже, що ти помер —
То не плач, не кричи і не думай змінити нічого.
Десь пізніше в газетах зблисне твоє ім'я
Не на перших шпальтах, а так у скупих некрологах,
Типу : " Був п'янкий, малослівний, стихлий дітвак,
І вів проти себе щоденну фатальну змову.
Він щоночі писав. Відривав від себе вірші'.
Рани часто кровили і капали поміж рядками.
І якщо комусь стане цікаво до йо'го душі,
То її він не мав. І про це достеменно всі знали".
"Нічого таки особливого — смерть як смерть." —
Скажуть друзі його і залиють вином своє лихо.
Кинуть квітів до ніг, пару слів та й підуть собі геть.
І не буде їм діла — що сталося з цим чоловіком.
А у нього дірки... просто в серці, в думках і очах.
Душу виїли пси. Він не мав її. Я вже казала.
Він ховав себе в в книгах, картинах і в снах.
І молився, щоб люди у світі по-менше страждали.
Він мав очі бездонні із кольором (вірте !) — зими.
В нього мерзнули руки і стигли від слів океани.
Він був вкритий снігами і завши боявся весни.
Бо під снігом у нього ховалися зболені рани.
Нічого таки особливого — смерть як смерть.
Раптова зупинка серця, темрява і холод.
І якщо надранок хтось скаже, що ти помер —
Я благаю — не вір! Не вір у це, прошу, ніколи.
Бо для мене ти будеш живий іще тисячу літ.
Нехай навіть замовкнеш і міцно закриєш повіки.
І коли твої друзі вкладатимуть квіти до ніг.
Я віддам тобі душу. Свою (!). Я віддам тобі світло.
І коли в некрологах напишуть, що ти такий був.
Я скажу, що ти є! І трикратно повторю, що й будеш!
Нехай спиниться світ. Хай у всесвіті станеться зсув.
Бо я тут, біля тебе. І я знаю, що ти мене чуєш.
В серці тво'їм дірки. Душу виїли пси. Так буває.
Я зашию тебе і навчу по житті далі йти.
Рани часто болять. Та й так сильно, що тіло вмирає.
Ти воскреснеш, повір. Ще так мало лишилось зими.
Живи...
