Коли безодня в тебе під ногами,
І вітер хлище по твоїм щокам,
Кохання те, що бу́ло до безтями,
Не віддане тепер ось тим думкам.
Розправиш крила, затамуєш подих,
Відкинеш з серця все таке тяжке,
Не відчуваєш ти розкаянь жодних,
Залишиш в небесах усе гірке.
Яскравий промінь сліпить тобі очі,
Ти линеш, тягнеш руки до тепла,
І вже нема земної мочі,
Сама від себе тут ти вже втекла.
Лиш поштовх ніг твоїх об трави,
Терпкий та ніжний аромат,
Покинута ти тут всіма вітрами,
Ображена на них тепер в стократ.
Блакить небес тепер над головою,
Ти вже не там, ти міцно не землі.
Вона устелена росистою травою,
Та не прихована в печальній млі.
Ти бу́ла там, ти дихала так вільно,
думки були далеко від життя,
Та почуття твоє настільки си́льно,
нема від нього й в небі укриття...́́́́
