Світанок застане мене на підвіконні,
Разом із осінню календарною вкладе турботливо спати
Приблизно о сьомій ранку.
В моєму житті занадто багато сторонніх
І лише ті хто ранить найбільше, змушують на себе чекати
І випивають душу мою доостанку.
Кавовий вечір зміняється кавовими обідами, кавовими сніданками
Тут так тихо, що чутно навіть як попіл сиплеться мені на білизну
Пропалюючи в ній маленькі зірочки оголеної шкіри
Осінь вкриває дерева червоними мереживними вишиванками
Сьогодні лише перший день вересня, але визнай,
Що її дотик давно відчувається навіть у нашій квартирі
А я допиваю до краплі цю тишу, густу і пахучу, мов патоку
Щедро розбавлену алкоголем.
Дихаю на вікно і малюю на ньому серпень
Дивись на стіну, там обведена маркером Аттика
Під вічні Середземного моря стони
Шле нам листівки у жовтих конвертах.
Греція – взагалі дуже саркастична країна.
Там сяє яскраве сонце, там запахи оливок і вологогого серпневого літа
А ще над морем чайки літають, і в стареньких крамничках
Продають щастя в до біса прекрасних картинах.
І я знаю, що ми там ніколи не будемо, і мені це ще довго болітиме,
А вона шле листи, посміхається й каже «Звичка».
Кожен бачить крізь призму власних розбитих вікон
Хтось розкаже про мене правду, а хтось може навіть збреше…
Тільки вірити їм – нікому – повір, не треба:
Я з усіх, кого ти обіймав, з усіх - найгірша.
Але в чомусь я буду остання, і буду – перша.
