|
Тобі дарую я троянду, та її,
З твоєю ніжною красою не зрівняти,
І я готовий все життя віддати,
Аби лиш бачити ці очі неземні.
Ніщо мені не дасть тепла такого,
Як ці обійми, сонце навесні,
Не подарує ніжності такі,
Як той ласкавий дотик, серця твого.
Я ж думав, що мені давно кінець,
Що я не здатний відчувати тої,
Нестримної, гарячої любові,
Яка людей підводить під вінець.
Я думав, що неначе чорна хмара,
В моїй душі повисла пустота,
І пожирає відчуття вона,
Неначе вовк, ночей страшна примара.
Та небеса, поглянувши здаля,
Мені подарували промінь світла,
Тебе, тепер, душа моя зігріта,
І я щасливий, як мале дитя.
Я знаю, що не вмієш ти кохати,
Так само, як тебе кохаю я,
Але я точно знаю, ти, моя,
І не потрібно зайвих слів казати.
Не той кохає, хто кричить, «люблю»,
І всьому світові про це розповідає,
Хто справді серцем, віддано кохає,
Той тихо молиться, про ту любов, свою.
Так і мені, побитих слів не треба,
Хай ними граються деінде, ну а я,
Прошепочу тихесенько, «моя»,
Пошлю молитву, вдалечінь, до неба.
І цю троянду подарую, хоч її,
З твоєю ніжною красою не зрівняти,
Тебе я буду все життя кохати,
Тим щирим серцем, що належить лиш тобі.
ID:
523996
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.09.2014 11:06:46
© дата внесення змiн: 17.09.2014 11:06:46
автор: Янкевич Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|