Як смолоскип, душа горіла,
І серце прибавляло хід,
Вогню коритися не сила,
Ішов перевертом весь світ.
Дощ мрячив, вона не чула,
Стояла, мовби навіжена,
Куди ішла давно забула,
Немов в кіно трагічна сцена.
Це не кіно – страшна реальність,
За що, не може зрозуміти,
Скажіть за яку діяльність,
Її дитину загубити.
Хтось там жирує, вередує,
Для нього крові лиш давай,
Мов навіжений тим смакує,
Коли ж настане цьому край?!
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/825-strashna-realnist.html